Розділ 15. Шкідлива їжа

Варя

Я помішувала у казанці зілля, яке вже набуло ніжно-рожевого відтінку. Кухню наповнював аромат ванілі.

Лінар сидів на підвіконні, втупившись у свій телефон, і лиш іноді я ловила на собі його погляд. Тоді очі чоловіка закочувалися так сильно, що я боялася, вони не повернуться у нормальне положення.

— Що? — огризнулася я.— Каже вже.

— Ти знов вариш ту бридоту? — фмикнув він, відкладаючи телефон вбік. 

— Це замовлення для дівчини, яка хоче привернути увагу колеги. Просто легкий поштовх, ніякого примусу, — чомусь почала виправдовуватися я. — І взагалі, не заважай.

Мій шлунок зрадливо буркнув, перекриваючи навіть булькання в казані. Лінар підняв погляд.

— Ти коли їла?

— Зранку, — я напружила пам'ять, намагаючись згадати. — Каву точно пила.

— А зараз друга година дня, Варю.

Він зліз з підвіконня, а я мимоволі замилувалася тим, як напружилися м'язи на руках. Чоловік підійшов до холодильника, відкрив його. Я тільки зітхнула бо знала там стояло лише пів миски супу. Усі запаси їжі були з'їдені ще вчора ввечері. За новими сходити не встигла, бо відразу стала варити замовлення.

— Давай замовимо щось. Я теж не обідав.

— О, я хочу Мак! — випалила я раніше, ніж встигла подумати. — Велике меню і Хеппі Міл.

Лінар скривився, наче я запропонувала йому з'їсти жабу.

— Це ж сміття, Варю. Це їсти шкідливо.

Я вперла руки в боки, ображено свердлячи його поглядом.

— Шкідливий тут тільки ти, Лінаре. А картопелька та котлетка — це щастя. То ти замовляєш чи ні?

Він зітхнув, зрозумівши, що сперечатися марно.

— Замовляю. Але собі я це не братиму. Я ще хочу пожити.

Наступну годину ми майже не розмовляли. Я повернулася до зілля, а Лінар сів на стілець витягнувши довгі ноги, і грав у якусь дурну гру на телефоні, де треба було жабкою стріляти кульки.

Час від часу я кидала на нього погляд. За кілька годин, що він тут гостював я майже звикла до його присутності. Час від часу Лінар подавав банки з верхніх полиць, не відриваючись від гри.

Це було так дивно. Ще кілька днів тому я злилася на нього, а зараз зовсім не проти щоб він був поруч. Після того, як Лінар перестав впевнювати мене, що я маю до нього приховані почуття і більше не намагався обійняти, моя образа стихла. 

Окрім того, що він трохи самозакоханий дурник, з ним було добре. Якщо не брати до уваги любовні зілля чоловік був дуже корисним, бо виявилося багато знав про магію.

Несподіваний дзвінок у двері змусив мене здригнутися. Я знала, що ні батько, ні Генрі не могли більше до мене прийти.

— Я відкрию, — кинув Лінар.

Він скоро повернувся з величезним паперовим пакетом, від якого пахло так, що в мене запаморочилося в голові. 

Картопелька, нагетси, смачнющий Дабл Біг Тейсті та великий стакан Коли. Це була справжня їжа богів, хоча цей конкретний «бог» так не вважав.

Лінар поставив пакет на стіл. Я витерла руки й потягнулася до гаманця, що лежав на холодильнику.

— Ось тримай.

Він нахмурився, навіть не глянувши на купюру, яку я простягнула.

— Не вигадуй. Я пригощаю.

— Лінаре, — мій голос став твердим. — Я так не можу. Ти й так мені допоміг з Генрі. Я не хочу бути винною. Візьми гроші.

Я бачила, що він хотів заперечити, але подивившись мені в очі, зітхнув.

— Гаразд, — буркнув він неохоче. 

Я розпакувала скарб. Бургер, картопля, соус… І ще багато чого смачнючого. Й коштувало воно не мало. Саме тому я не дозволила Лінару оплатити їжу.

Швидко знайшовши якесь відео в YouTube, поставила телефон на стіл та відкрила соус. 

Я їла, мружачись від задоволення. Лінар сидів навпроти та жував свій салат. Час від часу я помічала, що він дивно ковтає слину, ковзаючи поглядом по скибочці картоплі в моїй руці. 

 — Хочеш?

— Ні, — швидко відповів він, відвівши погляд на відео в телефоні. — Я не їм таке.

— Та ну, — я розсміялася. — Від однієї нічого не буде. 

— Якби ж то, — пробурмотів він похмуро.

Він виглядав таким нещасним у своїй принциповості, що я не втрималася. Вмочила картоплину в сирний соус і просто тицьнула йому до рота.

— Їж!

Лінар розгубився. Його зіниці розширилися, коли він автоматично з'їв картоплю. На мить його обличчя стало іншим. Може навіть дитячим.

— Ну як? — хитро спитала я.

— Смачно, — неохоче зізнався він. — Дуже.

— Залиш свій салат, — я посунула до нього пачку з картоплею фрі. — Тут на двох вистачить. 

Лінар підсунув стілець до мене та витяг наступну картоплину, вмочуючи її в соус. На екрані мобільного увімкнулося нове відео тепер вже про котиків, які недолуго намагалися вкрасти їжу господарів.

Ми сміялися, поглинаючи шкідливу їжу. Час від часу Лінар щось коментував, коли бачив, щось кумедне чи не зрозуміле.

— Я збираюся переїджати, — поки одне відео закінчилося, а інше не почалося вирішила зізнатися. — Вже шукаю будинок.

Лінар напружився так і не донісши картоплину до рота.

— Чому?

Я здивовано підняла брову.

— Тобі подобається жити у цьому будинку? — він похитав головою. — От і мені не дуже. Й до того я вже давно хотіла щоб крамничка була на першому поверсі, а моє житло на другому. Це зручно. До того ж ніяких сусідів. Ми вже говорили про це з Енн. Якщо вийде переїду після Нового року.

Плечі Лінара опустилися. Здається його ця новина засмутила.

— Та ти чого? Лінаре?..