Розділ 14. Чергова брехня

Варя

На наступний день після того випадку я вийшла на роботу тільки щоб взяти свої речі. Після недовгої розмови з Енн було вирішено, що всі замовлення приготую вдома та відправлю з кур'єром. Так минув тиждень.

Про те, щоб придбати інше приміщення для крамниці я замислювалася й до цього. Щоб на другому поверсі могла жити, а перший використовувати як склад та магазин. Тоді б поряд не було докучливих сусідів. Особливо сусідки з котом. Останні пів місяця його на диво не було біля моєї квартири, що я навіть почала переживати за їхнє здоров’я. Виявилося сусідка кудись поїхала та забрала з собою пухнасте прокляття.

Якщо від котячої шерсті у мене були канікули, то від сусіда навпроти — ні. Увесь тиждень я відчувала Лінара. Він то ходив по своїй квартирі, то стояв перед моїми дверима. Але не стукав. Що й на добре. Хоча час від часу я знаходила на килимку шоколадку чи червону троянду.

Спочатку хотілося все викинути у смітник. Лінар не викликав довіри після того, як дізналася справжню його силу. Але він не викликав і страху. У якийсь момент мені набридло ховатися від нього.

* * *

Лінар

Я вже заніс руку, щоб як завжди не постукати, як вони раптом самі відчинилися. На порозі нікого не було, лише з кухні долинав стукіт посуду.

— Заходь, чого стовбичиш під дверима?! — гукнула Варя, навіть не визирнувши в коридор.

Я завмер. Це було неочікувано. Увесь тиждень вона ігнорувала мене, при випадкових зустрічах біля під’їзду, хоч подарунки забирала. Але я не був впевнений, що вони не йшли у смітник. Я сподівався, що після вона трохи відтає та ми зможемо поговорити. Кожен раз, стоячи під дверима, так і не наважувався постукати. Можливо боявся ось цього. Що вона відчинить.

Обережно переступивши поріг, я зачинив двері та пішов на кухню. Варя стояла біля плити, закутавшись у пухнастий халат. Руде волосся було зібране в недбалий пучок, з якого стирчав олівець. Жінка енергійно помішувала вариво в невеликому казані.

Я став біля холодильника, не знаючи куди подіти руки. Таким розгубленим я відчував себе в останній раз, коли мати полетіла у безстрокову відпустку, а на мене скинула усю роботу в офісі. Якби я не знав її то вже почав хвилюватися.

— Передай мені банку з верхньої полиці. Зліва. Біля холодильника. Там корінь мандрагори, — скомандувала вона, не обертаючись.

Я слухняно подав банку. Вона кинула дрібку в каструлю, вариво загрозливо зашипіло, випустивши хмару зеленого диму. Лише тоді Варя зменшила вогонь, витерла руки об рушник і нарешті повернулася до мене. Її погляд пронизав мене наскрізь, але в ньому вже не було того холоду.

— Ну? — запитала вона, спершись стегном на стільницю. — Ти ж прийшов не рецепти записувати.

— Я хотів дізнатися, як ти.

— Жива. Як бачиш, варю заспокійливе для однієї клієнтки, в якої чоловік перетворився на козла. Буквально. — вона криво посміхнулася, але одразу стала серйозною. — А тепер кажи правду, Лінаре. Хто ти такий насправді?

Я відкрив рота, щоб видати заготовлену легенду про «фрілансера», але побачив, як звузилися її очі.

— Тільки не бреши, — попередила вона тихо. — Я відчую. Ти занадто сильний для звичайного мага. Я хоч не могла тоді реагувати, але все добре пам’ятаю, як ти відкинув Генрі.

Я зітхнув. Врешті, сам винен, що вона це побачила.

— Я бог.

Між нами впала тиша. Варя дивилася на мене, широко відкривши очі. Якихось кілька секунд, а потім вона пирснула. Спочатку це був тихий смішок,  який переріс у голосний щирий сміх. Вона сміялася, схопившись за край столу.

— Ох, не можу... — жінка витерла сльози тильною стороною долоні. — Бог? Серйозно? А чого не імператор галактики? Не володар перснів?

Мене це зачепило. Я випростався, схрестивши руки на грудях.

— Я цілком серйозно. Я бог кохання.

Варя знову хихикнула, повторивши мій жест.

— Ага. Бог кохання у цій убогій багатоповерхівці в найдешевшому районі. У тебе відпустка? Чи Олімп закрили на ремонт?

— Я... — затнувся, кинувши швидкий погляд на казан. Якщо скажу правду вона мене вб’є. А я не був ідіотом, щоб ось так безглуздо ризикувати своїм життям. Тим паче після тижня проведеного під дверима вона мені більше почала подобатися. — Я хотів познайомитися з тобою.

Варя підняла брову, куточки її губ все ще тремтіли від усмішки.

— Зі мною? Божественна увага до скромної відьми? Яка честь.

— Я не брешу, — тихо сказав я, роблячи крок до неї. — Я справді хотів дізнатися тебе. Це був професійний інтерес, — краще вже напівправда. — Я хотів поспостерігати за тобою, щоб зрозуміти кого тобі шукати. Але зрозумів, що ти подобаєшся мені, і я не готовий тебе нікому віддати.

Варя завмерла, переставши сміятися, на щоках спалахнув легкий рум’янець. Тепер вона уважно дивилася на мене, шукаючи підступ.

— Ти гарно говориш, сусіде, — нарешті сказала вона м'якше. — Але в богів я не вірю. Це занадто навіть для мого життя. Давай спробуємо ще раз. Хто ти?

Я не вірив своїм вухам. Як же так? На якісь кілька секунд я думав, вона мені повірила. А виявилося, що для неї це був наче жарт чи милий флірт. Тихо зітхнув. Добре, якщо почну наполягати, вона подумає що я божевільний, або ще гірше — небезпечний. Відчуття поразки відізвалося гіркотою на язиці.