Розділ 12. Весілля не буде

Лінар

До вечора мене остаточно добила совість. Варя не відповідала на мої смс. Напевно досі була зла. І здається тепер я її розумів. Бо дурнішого вчинку неможливо було й уявити. Відразу згадалося, як одна сирена залізла до мене в будинок, коли я спав. Спросоння перетворив її на куш. Вона тоді довго стояла, розлючено шелестячи листям.

— Невже важко було спитати, що вона до мене відчуває до того як лізти обійматися? — буркнув, відкинувшись на спинку дивану.

Здавалося ж все знаю про кохання, і мене зовсім не бентежило, що сам ніколи не відчував подібного почуття. 

Небо з помаранчевого почало темніти, я ж сидів на дивані та все ще крутив телефон у руках. Зітхнувши, засунув його в кишеню та пішов у під'їзд. Варя вже мала повернутися з роботи.

Постукавши у її двері, став чекати. За дверима була тиша. Постукав ще раз, вже більш наполегливо. 

— Варю, це я! Я знаю, що вчинив підло. Просто відкрий. Давай поговоримо.

І знову жодного звуку. Аж раптом я почув як всередині заграв мобільний телефон.

«Невже забула?»

Потупцювавши кілька секунд під дверима, я плюнув на конспірацію. Мене накривала тривога. Може щось сталося? Вона ж зовсім відпочинку собі не дає з цією роботою. 

 Закрив очі, дозволивши магії знов наповнити кров. Здатність до маскування я перейняв від батька, завдяки цьому мене навіть найсильніший маг не міг почути. Але це впливало й на мої сили — я майже нічого не міг, фактично стаючи звичайною людиною. 

Тільки це зробив мене накрила хвиля звуків та відчуттів. Повітря тихо гуділо. По шкірі пройшли мурашки.

«Що це, до біса, таке?» 

Торкнувшись долонею замкової щілини, я без проблем відкрив двері. Всередині було темно та дуже холодно. Я гадки не мав де знаходиться вмикач, тому клацнув пальцями, змусивши передпокій залитися яскравим світлом. Відразу біля порогу лежала дерев’яна ложка.

— Варя?

Я пройшов у вітальню, і саме у цей момент знову задзвонив телефон десь на кухні. Варі у квартирі не було.

У повітрі висів важкий, нудотний запах гнилої землі та цвілі. Це було так несподівано, що я розгубився, стоячи посеред кімнати. До цього був впевнений, що вона бреше, щоб напроситися до мене в гості, а виявилося… Виявилося, що я справді ідіот.

— …забув що нічого не чую без магії.

Якщо про це дізнається мати, то… Мені не хотілося думати куди саме засуне чарівний лук богиня кохання. Зітхнувши, я почав сканувати простір, сподіваючись, що Варя просто ще не прийшла з роботи, а не втрапила через мене в халепу. Запах привів мене до шафи-купе у спальні. І знов наринули непотрібні думки: якщо я знайду там її бездиханне тіло, той лук засуну собі сам у дупу.

Тремтячою рукою торкнувся дверей та рвучко відчинив їх убік. Варі там не було. І це радувало. А ось те, що всю задню стінку вкривала чорна пліснява — ні. Пальці пройняв електричний розряд. Це була не пліснява. Це був прохід.

Я завмер: звідти віяло смертю. І саме там мій внутрішній радар відчув Варю. Вже не гаючи ні секунди кинувся туди. Липка пелена проходу миттєво обліпила моє тіло, залишаючи брудні сліди.  З іншого боку мене зустрів напівтемний коридор з кількома канделябрами на стінах. Десь недалеко чулися чиїсь голоси. Туди я і пішов.

За цей час що тільки не лізло у голову, але те що побачив змусило шоковано вирячити очі: посеред кімнати уставленої свічками стояла Варя у чорній весільній сукні, а поряд з нею якийсь брюнет. Мій погляд повільно ковзнув по інших двох: один був точно жрець, а ось інший… Цього пристаркуватого чоловіка у дорогому костюмі я бачив вперше.

На мене досі ніхто не звернув увагу. Варя стояла, неприродно рівно, наче лялька підвішена на мотузках. Очі були широко відкриті, але в них було порожньо. І тільки зараз до мене дійшло свідком чого я став. Це було весілля. І не просте — некроманське. Саме його ауру я читав у квартирі. 

— …і владою, наданою мені Темрявою, я скріплюю цей союз… — бубнів жрець у балахоні.

Наречений взяв безвільну руку Варі, збираючись порізати їй долоню ритуальним ножем. Ось тут мій терпець урвався.

— СТОП! — гаркнув я, загасивши половину свічок своїм голосом.

Всі голови повернулися до мене. Варя здригнулася. Її порожній погляд на секунду сфокусувався, і в ньому спалахнув тваринний жах.

— Лінаре… — губи ледь помітно заворушилися.

— Хто ти такий? — прошипів наречений, ступивши крок вперед. — Це приватна церемонія!

— Я той, хто зараз зробить з тебе купу попелу, якщо ти не відпустиш її руки.

Десь з темряви щось гавкнуло, змусивши мене кинути туди швидкий погляд. Там сидів величезний чорний пес.

— Ти що її хлопець? — чоловік обвів мене зневажливим поглядом. — Але ти запізнився, хлопче.

— Я її сусід. Варю, — звернувся до неї, але дівчина ніяк не відреагувала на це. — Що ти з нею зробив?!

— Тобі краще думати, що я зроблю з тобою, якщо ти негайно не заберешся звідси, — по вилицях досі безіменного чоловіка заходили жовна. — Я лорд! Від тебе навіть кісточок не залишиться, щоб закопати.