Розділ 11. Козел

Варя

Я прокинулася від відчуття чиєїсь важкої руки на моїй талії та теплого дихання, що торкалося шиї, викликаючи табун мурашок. Кліпнула, намагаючись зрозуміти де я. Останнє, що пам’ятаю, як лягала на ліжко Лінара, сподіваючись, що він мене потім розбудить. Але чоловік вирішив інакше. Від усвідомлення хто мене обіймає, мене облило кип'ятком. Я сіпнулася, бажаючи скоріше прибрати це неподобство.

— Ммм… не тікай, — пробурмотів чоловік мені у вухо й притиснув до себе міцніше.

«Лінар, щоб тебе!»  

Я знов сіпнулась, намагаючись вирватися з його обіймів. Лінар розплющив одне око та солодко позіхнув. Мені вдалося трохи повернутися, щоб помітити його затуманений погляд, наче він добряче хильнув учора, хоча запаху не було.

— Ну чого ти… — він потягнувся до мене, намагаючись обвити мене руками, наче в кокон. — Іди сюди. Ще п’ять хвилин…

— Ти з глузду з’їхав?! — зашипіла я, вивільнившись та скотившись з ліжка і ледь не заплутавшись у ковдрі. — Які п’ять хвилин?!

Лінар важко зітхнув, сів, протираючи очі.

— Якщо ти не забула, то ти сама сюди прийшла, — він позіхнув. — Ти в моєму ліжку, Варю.

— Бо ти окупував диван! — випалила я, хапаючи свій светр, що лежав на стільці поряд. — Ти заснув, а я не змогла тебе розбудити! Я не збиралася спати з тобою, я просто лягла, де було місце.

Лінар підняв очі до стелі, на якусь мить у них спалахнув гнів, але він швидко повернув собі посмішку. 

— Ну годі, Варю, — промуркотів він. — Тобі не треба виправдовуватися. Я все зрозумів.

— Що ти зрозумів? — я завмерла, надягнувши лише один рукав.

— Що я тобі подобаюсь. І що вся ця історія з монстрами, з собакою, це просто привід бути поруч. І це ліжко… — повів він рукою. — У мене дуже чутливий сон. Якби ти мене кликала, я б відразу прокинувся. А так я сприйняв це як знак. Бо ти мені подобаєшся, Варю! Не треба нічого вигадувати більше, ми можемо просто спробувати.

У мене відняло мову. Він серйозно?

— Ти самозакоханий бовдур, Лінаре! — нарешті видихнула я. — У мене навіть думки такої не було! Я не брехала тобі про пса! І не подавала тобі жодних знаків!

Я схопила джинси та вискочила в коридор, на ходу вдягаючись.

— Варю, почекай! Ну куди ж ти!

— Іди до дідька!

Схопивши рюкзак, я грюкнула дверима так, що зі стіни, мабуть, посипалася штукатурка. У цей момент було байдуже, що ще вчора я до смерті боялася заходити у власну квартиру. Відкривши двері ключем, я штовхнула їх в середину. Вони відкрилися з тихим скрипом.

Квартира зустріла мене тишею, повітря все ще здавалося важким, але зараз мене це більше дратувало ніж лякало. Руки тремтіли від злості. За вікном тільки жеврів світанок, але спати мені вже не хотілося.

— Треба поновити захист, — прошепотіла я, проходячи у кухню. До обіду у мене було цілих сім годин.

Діставши казанок, поставила його на вогонь та полізла шукати по ящикам інгредієнти для зілля. Тільки вкинула перший компонент, як у двері постукали.

Вилаявшись, я кинула ложку на стіл, та пішла відчиняти двері. На порозі стояв Лінар. Яка несподіванка…

— Що?!

Він стояв, спершись плечем на одвірок. 

— Варю, я перевіряв. У твоїй квартирі нікого не було. Я б відчув. Я вмію відчувати такі речі краще, ніж ти думаєш.

Я хмикнула.

— Ти? Ти звичайна людина, Лінаре. 

— Ми вчора добре провели час разом. А потім ти просто злякалася, — він пропустив мою шпильку повз вуха. — Як і зі своїми колишніми. Як тільки справа доходить до справжніх почуттів, ти даєш задню. Тікаєш. Вигадуєш щось.

Я дивилася на нього і відчувала, як у мені закипає холодна лють.

— Ти нічого про мене не знаєш. Іди геть.

Я зачинила двері прямо перед його носом та повернулася до зілля. Серце калатало. Кілька секунд я ще відчувала його присутність за дверима, але потім він пішов. Тільки тоді я змогла видихнути, та перестати стискати до хрусту ні в чому не винувату дерев’яну ложку.

«Ідіот. Бовдур. Вміє він відчувати, — фиркнула. — Ти звичайна, людина. Точніше ти козел»

Про те, що він людина, я була впевнена на сто відсотків, бо інакше я б відразу зчитала його ауру. Але навіть людина може відчувати чужу присутність. Здається, мені попався, бракований екземпляр.

Минуло півтори години, зілля було вже майже готове. Я вже майже не бурчала та не прокручувала у голові вчорашній вечір. Лінар правий — все було чудово. Ми добре провели час. І саме це било болючіше. Бо насправді Лінар мені сподобався. Як друг. І можливо з часом я могла на нього подивитися, як на чоловіка. Хоча кому я брешу, мені добре і без пари.

Раптом у двері знов пролунав стук. Мене наче струмом вдарило.

— Та скільки можна! — гаркнула, голосно тупаючи п’ятками по паркету. — Лінаре, якщо ти зараз знову почнеш про почуття, тобі кінець!

Я рвучко відчинила двері, збираючись розказати сусіду, що про нього думаю.