Розділ 10. Магія різдвяного ярмарка

Лінар

І знов я не повірив. Варя зі звітів не виглядала як «діва в біді», а тут вже другий випадок підряд. Можливо варто зробити крок назустріч, показати, що вона мені також небайдужа.

Я розсміявся від такої дурної думки. Звичайно вона мені байдужа, це лише гра, не більше. Як тільки отримаю те, що хотів, відразу кину її. Але чомусь ця думка зараз не виглядала такою чудовою, як була тиждень тому.

Накинувши пальто, я пішов у бік парку. Варя зателефонувала якраз, коли я вже збирався сходити на площу, подивитися на Різдвяний ярмарок. За усе своє довге життя я жодного разу не відвідував такі події. Спочатку Варі не було у моїх планах на цей вечір, я розраховував просто погуляти та випити чогось гарячого. Але тепер коли у мене з’явилася компанія, це вже здавалося справжнім побаченням.

Вулиця, де стояла крамничка була порожньою. Жодного пса. Навіть кота завалящого не було. Варя визирнула з дверей, кинувши тривожні погляди на всі боки. З грудей жінки вирвалося полегшене зітхання.

— Ще хвилин п’ять тому він був тут.

— Я тобі вірю, — сказав я тоном, яким говорять з дітьми, що бачили бабайку. — Мабуть, злякався мене.

Вона ще раз зітхнула та потерла втомлені очі пальцями. 

— Слухай, — я вказав рукою в бік центру. — Раз ми вже тут, і пса немає… Я збирався на ярмарок. Складеш мені компанію? Там безпечно, людно і наливають глінтвейн. Тобі треба розслабитися.

Вона завагалася, кинувши погляд на темні кущі парку. По очах було видно, що їй зараз не хотілося йти через нього.

— Ярмарок? Я не була там років п’ять.

— От і чудово. Ходімо. Я пригощаю.

* * *

Варя

Я погодилася, бо йти додому темним парком не хотілося, а поряд з Лінаром було на диво спокійно. Він випромінював таку впевненість, що мої страхи трохи відступили.

На ярмарку було гамірно, звідусіль лунав сміх, голоси, пахло випічкою та… Я принюхалася відчуваючи носом шашлик. Від цього запаху у мене в роті миттєво зібралася слина та відразу забурчав живіт. Лінар же тягнув мене в інший бік, чому мій шлунок був не радий.

— Лінаре, ходімо до намету з м’ясом! Я хочу їсти.

Брови чоловіка піднялися будиночком.

— Та тут тільки… — покрутивши головою, він знайшов поглядом намет з шашликом. — Ти їси таке жирне м’ясо?

Я радісно закивала, вже відчуваючи, як воно буде танути у мене в роті.

— Давно не їла шашлик, — тихо розсміялася. — А ти таке не любиш?

Лінар похитав головою. Я вже готувалася, що він буде мене впевнювати наскільки це не здорова їжа, але він лише зітхнув та ми пішли у бік намету з шашликом. 

З неба падав білий лапатий сніг, перетворюючи все на казку. Після Лінар купив нам по стаканчику гарячого глінтвейну і якісь неймовірно смачні пончики з шоколадною начинкою. 

Ми йшли між рядами, розглядали іграшки ручної роботи. Лінар жартував, розказував смішні історії, які ставалися з його друзями. У нього ж не було жодного моменту який можна було згадати зі сміхом, бо більшість часу він працював.

— Але свою роботу я люблю, — врешті сказав він з теплою усмішкою. — Мені подобається приносити радість людям.

Вперше за довгий час я сміялась, відчуваючи себе живою. Лінар був справді особливим, не схожим на всіх моїх колишніх, які з першого дня знайомства бачили не мене, а гроші батька. Можливо саме це й зіграло роль. 

— Дякую, — сказала я, коли ми зупинилися біля величезної ялинки, — що витягнув мене. Я й забула, як це гарно. 

Лінар подивився на мене, його очі вже трохи блищали від випитого глінтвейну, щоки розчервонілися від легкого морозу.

— Та немає за що, — тепло посміхнувся він. — Якщо увесь час працювати, можна все пропустити, — його рука сіпнулася до мого волосся, щоб прибрати неслухняне пасмо, що вибилося з-під шапки. Схаменувшись, він опустив руку.

Я усміхнулася йому у відповідь, невідомо чого розчервонівшись ще більше. Напевно на мене той глінтвейн подіяв сильніше ніж думала.  Я вже збиралася щось йому відповісти, як мій погляд ковзнув за його плече. У натовпі стояв той самий чорний пес, та не кліпаючи дивився на мене. Серце пропустило удар. 

— Він тут… — прошепотіла я, відчуваючи, як мороз пробирається під теплу куртку.

— Хто? — Лінар озирнувся, але там вже нікого не було.

Я хилитнула головою, щоб відігнати панічні думки. Саме у цей момент моя нога поїхала по льоду, що сховався під тонким шаром снігу. Втрачаючи рівновагу, я навіть не встигла злякатися, як сильна рука підхопила мене під лікоть, не давши впасти.

— Тримаєшся?

Я кивнула, але у цей момент, інша нога знов поїхала, тому рука інстинктивно вчепилася за його куртку, якимось дивом не зваливши його на землю. Нервово захихотіла, від двозначності ситуації. На щастя Лінар нічого на це не сказав. Коли він взяв мене за руку, всередині мене щось сколихнулося. Я відчула тепло, що з’являлося десь на рівні грудей. І мені це не сподобалося. Кожні мої стосунки розпочиналися ось так і я знала, чим усе закінчувалося.