Розділ 9. Погляд

Варя

Моя приязнь до нового сусіда зростала з геометричною прогресією. Після душу та легкої вечері, він постелив мені на дивані, а сам пішов у спальню. До цього я рідко змінювала думку про чоловіків.

Попри сильну втому, провалитися у сон змогла лише через пів години. Відьомський радар поступово затихав. Хто або що знаходилося до цього у моїй квартирі, зараз там його вже не було.

Посеред ночі мене несподівано розбудив тихий стукіт. Відкривши очі, я рвучко сіла, злякано озираючись. Мій мозок не відразу зміг згадати де зараз знаходилася його власниця. Полегшено зітхнувши, я повернула голову, побачивши, як з прочинених дверей лилося світло. Стукіт йшов також звідти.

На годиннику була перша ночі. Чого це Лінар спить? Мені було незручно, від того, що я напросилася до нього на ночівлю, до того ж, як на зло, пересохло у горлі. Трохи подумавши, вирішила піти на кухню та випити води. Навряд Лінар відмовить.

Лінар сидів за кухонним столом набираючи якийсь текст на ноутбуці. Почувши кроки за спиною, він різко повернув голову, рука нервово сіпнулася до кришки, закриваючи ноутбук. 

— Варя? — здивовано вимовив він.

— У мене пересохло в горлі, хотіла випити води.

Тіло чоловіка відразу розслабилося, на губах з’явилася легка посмішка.

— Бери будь-яку чашку.

Чашок у Лінара було лише дві. Наливши з чайника воду, я жадібно почала її пити. Закінчивши, поставила на місце.

— Також не спиться? 

Чоловік хитнув головою.

— Люблю працювати вночі, — промовив Лінар. — Так легше збирати думки до купи.

— Мені також, — посміхнулася я, ніяково переступивши з ноги на ногу.

— Якщо вже не спиш, може чаю? — раптом запропонував він, піднімаючись на ноги.

Трохи подумавши, я кивнула. Заснути зараз все одно було важко. Через деякий час ми вже сиділи та пили гарячий апельсиновий чай. Обійнявши долонями керамічну чашку з кумедною пандою, я дивилася кудись перед собою. Думки знов повернулися до моєї квартири. Це було вперше, коли захист так мене підвів. Та я ніколи не була з лякливих, цьому були доказом мої дитячі походеньки, і майже кожен раз мати витягала мене за волосся з чергової проблеми.

Лінар також мовчав, роблячи маленькі ковтки. Його погляд іноді спрямовувався кудись за вікно. Чоловік був ніби тут, і одночасно десь в іншому місці. Кинувши на нього побіжний погляд, я подумала про те, що у нього могла бути дівчина, за якою він сумує. Можливо він через те так гостро реагував на любовні зілля.

Допивши свій чай, я побажала йому знов «тихої ночі» та пішла спати. На відміну від нього мені завтра знов рано вставати на роботу. 

* * *

Варя

Коли я прокинулася, Лінар ще спав у своїй кімнаті. Не ставши його будити, швидко зібрала речі, та тихо вийшла з квартири. У під’їзді було прохолодно та тихо. Ні тобі плачу дитини поверхом нижче, ні лайки сусіда, що не може знайти шкарпетку. Здається тільки мені сьогодні треба на роботу. Мозок відразу згадав, що сьогодні субота.

Мені було легше, якби лунали хоч якісь голоси. Озирнувшись на двері Лінара, я невпевнено рушила до своєї квартири. Резерв вже майже відновився. Квартира зустріла мене такою тишею, що моє дихання виявилося занадто гучним.

— Трясця. Ганьба, Варю. 

Це було повне фіаско. Впевненість у власних силах випарувалася тільки я зробила кілька кроків до спальні. Все наче було на своїх місцях, але одночасно здавалося, що чогось не вистачало. А може, взагалі, щось було зайвим?.. Тому не затримуючись, я схопила чисті джинси та змінну білизну, та чкурнула назад у квартиру Лінара.

— Щоб на це сказала мама? — пробуркотіла, а потім зробила голос тоншим, пародіюючи власну матір. — Варваро, жодна жінка у нашому роду ні за ким не бігала, і тим паче не втікала від проблем. Вона їх створювала.

Я хмикнула, згадуючи маму. Вона зараз жила на іншому континенті та чудово проводила час знімаючи на кіностудії омріяний ситком. Після розлучення з батьком у неї наче знов виросли крила. Моя ж омріяна свобода могла тріснути, як мильна бульбашка, якщо крамничка збанкрутіє.

Тому не гаючи часу, швидко переодягнулася у ванній та побігла на роботу, на зло всім хто бажав мені зламатися. 

Шлях до крамниці пролягав через закинутий парк. Блискучий білий сніг рипів під ногами, на небі не було жодної хмаринки. Проходячи звичною стежкою, я раптом знов побачила вчорашнього пса. Він сидів під деревом та дивився просто на мене. Ще вчора я помітила, що він не схожий на бродячого. У нього була чорна лискуча шерсть, потужна статурна, наче у вовка. 

Я пришвидшила крок. Пес рушив слідом, тримаючи коротку дистанцію.

— Я не зможу взяти тебе з собою, — тихо кинула через плече, сподіваючись, що він відстане.

Він не відстав. Обережно оглядаючись, дійшла разом з ним аж до самої крамнички. Мене непокоїло, що поряд не було його господаря. Але той не виглядав втомленим чи наляканим, щоб припустити, що він загубився. Коли зайшла, він залишився на вулиці.

День тягнувся нестерпно повільно. Більшу його частину я проводила в іншій кімнатці, готуючи замовлені зілля. Щоразу, коли виходила до стійки з касою, бачила його у вікні. Пес сидів нерухомо, як статуя, і його жовті очі, здавалося, пропалювали скло. Перехожі зупинялися, усміхалися. Мені ж ставало вже недобре.