Розділ 8. Налякана відьма

Варя

Після неприємного випадку зранку та своєї реакції я задумалася над тим, щоб купити і йому щось. Хоч він навряд про це дізнається, але мене мучила совість.

Вибір впав на баночку з рідкісним збором трав. Покупці хвалили чай з нього, казали, що може заспокоїти навіть злого дракона. Під час закриття місячного звіту саме те.

До кінця робочого дня залишалося кілька хвилин. Позіхнувши, я вже поставила рюкзак на стілець біля себе, сподіваючись, що ніхто не прийде в останній момент. 

Попри шалену втому зранку, вдалося швидко закінчити всі замовлення. Тому залишатися не було потреби. У мене навіть настрій піднявся від цього.

— Енн, ти вже йдеш?

— Я трошки затримаюся.

— Тобі допомогти?

— Ні, — тихо розсміялася дівчина. — Біжи до свого сусіда.

Буркнувши «Він не мій», побажала подрузі «тихого вечора» та вийшла з крамниці.

Шлях додому займав десять хвилин, якщо йти через парк. Зазвичай тут було небагато людей увечері, все через те, що місцева влада не поспішала привести його в нормальний вигляд та встановити ліхтарі. Мене ж це майже не хвилювало. Після важкого робочого дня краще маніякам не потрапляти на очі, бо заб'ю рюкзаком.

Швидко переступаючи ногами по присипаній снігом доріжці я мугикала собі під ніс пісеньку. У якийсь момент у поле зору потрапив чорний пес, що сидів під деревом віддалік. Хазяїна поряд не було видно.

«Гарний. — подумала мигцем, не спиняючи кроку. — Хочу собі такого».

Зайшовши у будинок я натиснула на кнопку виклику ліфту. Не знаю на що сподівалася. Він знов не працював. Зітхнувши, попленталася на восьмий поверх.

Підійшовши до квартири, завмерла — двері були прочинені. Я точно пам'ятала, що зачиняла їх на два оберти. Але черв'ячок сумніву все одно почав гризти. 

Повільно простягнувши руку, я штовхнула двері.

— Є хто? — голос зрадницьки тремтів.

Відповіддю була тиша. Я зробила крок у передпокій, відчуваючи, як волосся на руках встає дибки. У квартирі стояв холод, хоча ніде не було видно відкрите вікно. Мій внутрішній радар верещав: «ТУТ ХТОСЬ Є».

Це точно був не злодій, бо від них пахло інакше. Тут же стояв запах гнилі.

Як на зло мій резерв вже був майже на нулі. Паніка накрила хвилею. Я була абсолютно беззахисна перед цим.

Не пам’ятаючи себе від страху, я закрила двері, ледь не прищемивши пальці, та кинувшись на сходовий майданчик, почала гамселити Лінару.

 * * * 

Лінар

Я саме вийшов з ванної, загорнувшись у шовковий халат кольору бургунді, що ідеально підкреслював мою фігуру. Взяв келих, що стояв на столі та зробив один ковток, коли в двері хтось загрюкав.

— Кого там ще принесло? — невдоволено поставивши келих, пішов відчиняти.

За дверима виявилася Варя. Моє бажання сваритися вивітрилося у той самий момент коли я побачив її величезні сповнені жаху очі та бліде обличчя.

— Лінаре! — видихнула вона, хапаючи мене за рукав халата. — Там… у мене там хтось є!

— Тихіше, тихіше, — я накрив її холодну долоню своєю. — Ти його бачила?

— Не знаю! Щось невидиме! Двері були відчинені. Допоможи, будь ласка!

Вона притулилася до мене, шукаючи захисту. Якби я був людиною, то міг би повірити. Але я був богом та не відчував поряд жодної живої та не живої душі. 

«Класика, — хмикнув, продожуючи заспокійливо гладити її по спині. Я був майже впевнений, що вона прийшла, бо хотіла мене бачити. — Жінки… Гордість вам не дозволяє просто зайти на каву, тому вигадуєте містичні приводи, щоб сильний чоловік врятував».

Я ледь стримав самовдоволену посмішку.

— Чекай тут, — сказав серйозно, вмикаючи режим «лицаря». — Я перевірю.

Очі Варі стали ще більшими.

— Але…

— Не хвилюйся. Все буде добре. 

Вийшовши у під'їзд я пішов до квартири навпроти. Увімкнув світло, покрутив головою. Квартира, як квартира. На кухні царював творчий безлад, у повітрі пахло кавою та сушеними травами. Я пройшов у вітальню, зазирнув у спальню, перевірив ванну. Жодної магічної активності. Жодного монстра. Жодного привида. 

— Що й варто було очікувати, — хмикнув я. — Хитра маленька відьма. Який спектакль!

Я замкнув її двері й пішов назад. Варя стояла у моєму передпокої, обійнявши себе руками. Вона справді виглядала наляканою. Хороша актриса. Треба дати їй «Оскар».

— Ну що? — кинулася вона до мене.

Я спокійно знизав плечима.

— Там нікого немає. Я перевірив кожен куток. 

— Ти… ти впевнений? — її голос зірвався. — Але я відчувала! Там тхнуло гниллю!

— Тобі здалося, — м’яко сказав я, дивлячись їй в очі. — Ти перевтомилася. Стрес робить із людьми дивні речі. Можливо, ти просто забула зачинити двері, а протяг зробив решту.

Вона похитала головою, відступаючи на крок назад. В очах все ще плескався жах.

— Я не можу туди повернутися. Не зараз. Я знаю, що там щось було.

Це був мій шанс. Фінальний акорд цієї вистави.

— Тоді не йди, — я відступив, запрошуючи її пройти далі. — Заходь. У мене є зручний диван, а в шафі — запасна ковдра. Переночуєш сьогодні тут, а завтра вранці зі свіжою головою розберемося з твоїми… привидами.

Жінка вагалася, кусаючи губи.

— Добре, — тихо сказала вона. — І я… я купила тобі чай. Він на рідкісних травах, добре заспокоює нерви. Це… — зам'ялася. — подарунок. До речі твоя чашка дуже добра. 

Вона тремтячими пальцями відкрила рюкзак та дістала звідти банку.

Я усміхнувся, беручи подарунок.

— Чудово. Заходь, сусідко. Можемо якраз випробувати твій чай.

«Вона моя», — подумав я, зачиняючи двері на замок. — «Абсолютно моя».