Розділ 4.Моє персональне прокляття

Варя

До вечора моє персональне прокляття більше не приходило, тому я встигла заспокоїтися та продовжити роботу ніби нічого не було. Життя налагоджувалося.

Коли повернулася у під’їзд свого будинку несподівано виявила, що ліфт працює. З губ вирвався щасливий сміх.

— Ну нарешті, — я вже мріяла, як через десять хвилин опущу свої втомлені ніжки у ванну. 

Ліфт опинився на третьому поверсі та коли натиснула кнопку виклику приїхав у лічені секунди.

— Невже у мене сьогодні день народження? — подумала вголос, заходячи в кабінку.

Я встигла тільки підняти руку, як від дверей почувся крик та швидкі кроки:

— Притримайте ліфт!

Перш ніж зрозуміла хто це, рука сама натиснула кнопку «відкрити».

«Лінар» — підтиснула губи, щоб не сказати нічого вголос.

Чоловік влетів у кабінку, різко зупиняючись. Повернувши голову він побачив мене і його губи миттєво розтягнулися в щасливій усмішці.

— Сусідко!

— Й тобі привіт, Лінаре, — важко зітхнула нарешті натиснувши на кнопку восьмого поверху. 

Двері зачинилися, відрізаючи нас від світу. Кабінка важко загуділа та поповзла вгору. Я демонстративно відвернулася до панелі з кнопками, щоб не бачити його зайвий раз.

Дивовижно, наче ліфт не був крихітним, але якщо я раптом повернусь то зіткнуся з його ліктем. Чоловік займав непристойно багато простору. Від нього йшов солодкий аромат меду та яблук, огортаючи мене ніби у кокон. І разом з цим нагадуючи той епізод зі сну де він майже повністю голий лежав на ліжку посеред поля. Від цієї згадки жар миттєво прийшов до щік.

— Гарний вечір, правда? — сказав Лінар.

Спочатку я хотіла зробити вигляд, що не почула, але потім вирішила, що це не дуже правильно, хоч він мене дико бісив.

— Можливо. Я не роздивлялася. 

Він вже відкрив рот щоб щось відповісти, як кабінку різко трусонуло. Мене кинуло назад і я врізалася спиною в його груди. Щось заскреготіло за її межами, світло блимнуло кілька разів і остаточно згасло залишивши нас у суцільній темряві.

— Приїхали, — буркнув Лінар.

Я завмерла, відчуваючи на собі його руки. Але це тривало лише мить, потім він відсунув мене трохи вбік.

— Нога. Ти стоїш на моїй нозі.

Я охнула, відсахнувшись від нього та випадково заїхала йому ліктем у бік. Чоловік зойкнув і тихо вилаявся. Не знала, що він так може…

— Вибач, — прошепотіла нарешті повернувши рівновагу та діставши з сумки мобільний телефон. 

Екран засвітився, вихопивши з темряви сердите обличчя сусіда.

— Алло? Диспетчерська? Ми застрягли. Вулиця Зачарована, 13, другий під’їзд. Ми десь між шостим та восьмим поверхом…Що значить «чекати півгодини»?! За цей час я встигну посивіти тут!

Скинувши виклик я сповзла по стінці на підлогу, обійнявши коліна руками. Хотілося вміти перетворюватися на маленьку мишку, щоб скоріш вибратися через вентиляцію.

— Бригада буде через півгодини – годину. 

У темряві почулося тихе зітхання та приглушений гуп. Скоріш за все чоловік також сів на підлогу.

Хвилин п'ять ми сиділи мовчки. Я слухала як стукає моє власне серце, а Лінар здається просто дихав — спокійно, розмірено, ніби його ця ситуація ніскільки не хвилювала.

— Слухай, Варваро, — раптом порушив тишу він. Його голос у темряві прозвучав інакше, більш м’яко. — Щодо того випадку в крамниці…

— Забудь, — буркнула, торкаючись лобом колін. — Я не хочу про це говорити.

— Ні, я хочу тобі сказати, — він несподівано торкнувся мого ліктя, що змусило мене здригнутися. — Я повівся нетактовно. Я не мав права критикувати твою, кхм… продукцію при клієнтах.

Я підняла голову? Невже справді дійшло?

— Я зрозумів, що був неправий. Я не врахував твого фінансового становища. Очевидно, що ти змушена продавати це… — замовк підбираючи слова, — «зілля» через фінансові труднощі. І це було питання виживання, коли доводиться заглушити голос моралі. Мені варто було проявити більше співчуття та розуміння. 

Повітря в ліфті, здається, загустішало. Я повільно повернула до нього голову, шкодуючи, що він не бачить мого погляду.

«Індик»

— Ти вибачаєшся за те що не врахував мою бідність та моральне падіння? — мій голос тремтів від люті.

— Ну так, — як нічого не сталося відповіч Лінар. — Наступного разу буду делікатнішим. Може куплю у тебе щось, щоб підтримати твій кхм… бізнес. 

Я закинула голову, стукнувшись потилицею металевої стіни ліфта. Закрила очі, подумки рахуючи до десяти.

«Дайте мені сили не вбити його до приїзду майстра»

Мої молитви здається почули бо Лінар мовчав. Так пройшло ще десять хвилин.

Важко зітхнувши, я повернула голову у його бік.

— Взагалі у мене з бізнесом все добре, — не знаю для чого знов завела цю розмову. — А любовні зілля я роблю лише тому, що їх добре купляють, — губи зігнулися в кривій посмішці. — Яке тобі діло до чиїхось моральних орієнтирів?

— Гадаєш це правильно? Забирати у людини вибір? — без ентузіазму сказав він. — Ти б хотіла втратити розум через любовне зілля?

Я важко зітхнула.

— Мої зілля не такі. Вони не викликають такого сильного ефекту. 

Чоловік хмикнув.

— Це шахрайство.

— Це бізнес. 

— Все одно ти не права.

— Як знаєш… — тихо буркнула, знов відвертаючи голову.

Ця розмова від початку не мала сенсу та тільки більше втомлювала мене. Діставши телефон я уткнулась в екран. 

Через двадцять хвилин нарешті ліфт здригнувся та увімкнулося світло. Двері відкрилися. Не ризикуючи більше залишатися у кабінці, я абияк піднялася на ноги притримуючись за стіну та пішла до сходів. Не помилилася: ми застрягли на сьомому поверсі.

За спиною почулися кроки. Насупившись, я пришвидшилася, щоб раніше його опинитися на сходовому майданчику.

Ненавиджу моралістів.

_________

Сподіваюся у вас зараз тихо і ви в безпеці.