Розділ 2. Дуже дивний сон

Варя

Я ледь долізла на восьмий поверх з повними пакетами у руках. Якби мій магічний резерв був повним, можна було відправити сумки летіти перед собою.

У животі бурчало, нагадуючи що остання їжа побувала у шлунку шість годин тому. Прокляте число… Я не дуже була забобонна, але коли приходили замовлення на складні зілля саме стільки годин йшло на їхнє приготування. І якби ж була можливість відійти на хвильку, щоб вони не вибухали… Любовна магія потребувала постійного контролю. Щоб її…

Ненавиджу любовні зілля з їх фальшивим коханням, але вони приносили стабільний дохід, тому продовжувала їх готувати.

На майданчику біля дверей несподівано з'явився високий чоловік у чорному гольфі. Побачивши мене він сяйнув посмішкою:

— Добрий вечір! Я ваш новий сусід. Лінар.

Здається я буркнула «Добрий» нарешті поставивши сумки на підлогу.

«Міг би хоч запропонувати допомогу, чув же як підіймалася по сходах»

Те що хтось був на моєму майданчику я відчула ще на четвертому поверсі.

— Ліфт у нас не працює з минулого тижня, сміттєпровід зламався півроку тому, тому не викидайте туди нічого. Бо ніхто не приїде ремонтувати і буде воно знов гнити. Якщо будете робити ремонт та свердлити стіни, робіть це швидко, бо я прокляну вас, — перевівши дихання, похмуро сказала я. Руки та ноги відвалювалися, хотілося скоріше впасти на м'який диванчик та відкоркувати пляшку смачного вина.

Повернувши ключ у замковій щілині, заперла сумки у передпокій та закрила двері ногою. 

— Хух.

Його присутність ще деякий час була на майданчику, а потім зникла скоріш за все за дверима своєї квартири. 

Сканувати простір я почала після того, як один з колишніх дізнавшись де я живу почав приходити під двері та сидіти, плакати, що не витримає розлуки.

 Брехло. 

Як показало життя він через місяць знайшов собі нову жінку.

Віднісши сумки на кухню, почала викладати покупки на стіл: кілька кілограмів картоплі, палка ковбаси, пакет помідорів та два довгі огірки. Поверх них лягла упаковка печива та коробочка кави. 

За цю каву я могла продати душу. Виробник не обманув коли обіцяв заряд бадьорості на цілий день. З нею я буквально воскресала після чергової безсонної ночі. 

Порозкладавши продукти по своїх місцях, дістала з шафи келих. На губах відразу розквітла щаслива посмішка. 

— Як мало для щастя треба: вино, серіальчик та жодної живої душі у радіусі десяти метрів. 

Заснула коли Стів Гаррінґтон побачив на стіні бензопилу. У планах було подивитися всі наявні серії «Дивних див», але втома виявилася сильнішою. 

Снилося, що я йшла по зеленому полю, над головою розкинулося блакитне, без жодної хмаринки, небо. У повітрі пахло медом.

«Вулики напевно поряд» — подумала, йдучи далі. 

За вулики забула вже за кілька секунд, бо увагу привернуло дещо цікавіше за мед. Посеред поля стояло величезне ліжко застелене сліпучо-білими простирадлами.

«Звідки воно тут взялося»

На ліжку напівлежав чоловік ліниво перегортаючи сторінку книжки. Сонце грало на темному з легким червоним відтінком волоссю. З одягу на ньому була лиш легка тканина ковдри, що лежала на стегнах. Він був схожий на давньогрецького бога.

У мене ледь не вирвався захоплений «ох». Вчасно стрималася, бо у наступну мить впізнала свого нового сусіда — Лінара.

— Я тебе чекав, Варю, — промуркотів він, піднявши голову від книги.

Я заворожено дивилася, як грають м'язи під його засмаглою шкірою.

— Я несла пакети, — бовкнула якусь дурницю, бо мій сонний мозок чомусь відмовився генерувати розумні думки.

— Забудь про пакети, — він раптом встав, граційно, мов кіт, скорочуючи відстань між нами. Я затамувала подих, відчувши перед цим п'янкий медовий аромат. Очі вперто хотіли з'їхати униз. — Вони тобі не треба.

Я хитнула головою, намагаючись відігнати ману.

— Там продукти.

— Ти занадто напружена. Я допоможу тобі розслабитися, — він підняв руку, торкнувшись довгими красивими пальцями до моєї щоки, змушуючи танцювати новий табун мурашок. Ніби й цього було мало, почав спускатися до шиї. Це було приємно. Навіть занадто.

— Я не… — спробувала заперечити, але слова застрягли в горлі, коли він нахилився до мого вуха.

— Тссс, — його гарячий подих обпік чутливу шкіру за вухом, і я мимоволі вигнулася назустріч. 

Лінар відсторонився рівно настільки, щоб зазирнути мені в очі. Його погляд потемнів. Пальці іншої руки знайшли мої та переплели.

— Я той хто тобі потрібен, Варю… — спокусливо продовжували шепотіти губи. 

Чоловік підняв мою долоню та піднісши її до тих самих губ, почав цілувати кожен палець. Забувши про всі свої принципи я потягнулася йому назустріч.

Мене наче вдарило струмом. Це було так інтимно, так… Фальшиво.

Насупившись, я вирвала свою руку.

— Якого біса ти тут робиш? 

Чоловік кліпнув, ніби не очікував, що я це спитаю.

— Ти втомлена. Я хочу тобі допомогти, — швидко впоравшись із здивуванням, промуркотів він.

У другий раз це не подіяло. 

— Допомогти? — перепитала я, відчуваючи несподівану важкість у руках. 

Опустила погляд, шоковано побачивши помаранчевий корпус бензопили…

«Матір моя відьма!»

Реальність сну хитнулася. Блакитне небо з тріском згорнулося, оголюючи дерев'яні дошки. Медовий аромат миттєво змінився запахом гнилі. Це більше не було зелене поле. Ми стояли посеред якогось сараю. 

Я підняла очі на Лінара та вилаялася. Замість ідеального обличчя була сіра морда що нагадувала розкриту квітку-мухоловку з рядами гострих зубів.

Інтимність моменту остаточно випарувалася.

Монстр схилив голову набік, і з його розкритої пащі, замість гарчання, пролунав обурений, цілком людський голос мого сусіда:

— Чого твоя свідомість бачить мене у вигляді демогоргона?!

Я отетеріло витріщилася на нього, міцніше стискаючи бензопилу.