Глава 47

Сергій 

​Вона лежала на асфальті без свідомості, а час тягнувся нестерпно повільно. Мені здавалося, що медики їдуть до неї з іншої країни, а не із сусіднього району.

​Я міцно стискав її долоню, ніби міг утримати цим дотиком. Ніби, якщо не відпущу, вона залишиться зі мною. Я панічно боявся втратити її назавжди.

​Досі не міг повірити, що це відбувається насправді. Раз у раз перед очима виринали моторошні кадри: я надто пізно побачив її перед капотом, різко вдарив по гальмах, але дистанції не вистачило, удар, різкий звук, її тіло на капоті, а за мить — на дорозі.

​Хтось із перехожих уже викликав екстренку. Патрульні, які опинилися неподалік, прибігли майже миттєво: один узявся з’ясовувати обставини, інший схилився над Сніжаною, перевіряючи дихання.

​Вона дихала. Ця думка стала єдиним, за що я міг триматися.

​— Пане, відійдіть, будь ласка, — звернувся до мене поліцейський.

— Я не заважаю.

— Розумію. Але медикам потрібен простір. Відійдіть.

​Я розтиснув пальці, відпускаючи її руку, і підвівся. Ноги здавалися чужими, я зробив кілька кроків убік, але відійти далі не зміг. ​Сирена завили десь здалеку, я повернув голову на звук і відчув, як серце стискається від страху. Ну ж бо. Будь ласка, швидше.

​— Ви водій цього автомобіля? — запитав патрульний.

— Так.

— Ваші документи.

​Я простягнув посвідчення та техпаспорт — руки тремтіли так, що я ледь не впустив папери на асфальт. Поліцейський перевірив дані й почав розпитувати: звідки їхав, із якою швидкістю, коли помітив дівчину і чи намагався загальмувати. ​Я відповідав чесно. Не пам’ятав кожної секунди й точної відстані, але приховувати було нічого.

​— Вона раптово вигулькнула перед капотом, — пояснював я. — Я тиснув на гальма з усіх сил, але зупинитися не встиг.

— Свідки є, їхні пояснення ми теж зафіксуємо, — кивнув поліцейський. — Поки що залишайтеся на місці.

— Звісно.

​Я й не збирався тікати. Куди я міг подітися, знаючи, що вона лежить переді мною без свідомості?

​Автомобіль швидкої зупинився поруч за кілька хвилин. Лікарі вискочили з салону, дістали ноші й одразу взялися оглядати Сніжану. Один перевіряв стан, інший готував обладнання. Я стояв осторонь, стискаючи руки в кулаки.

​— Вона прийде до тями? — запитав я, коли фельдшер на мить підвів голову.

— Ми зробимо все необхідне, — відповів він суворим голосом.

​Я замовк. Мені хотілося вимагати точних гарантій, знати, чи є загроза її життю. Але медики самі ще нічого не знали. Вони обережно переклали дівчину на ноші, і саме тоді я почув чиїсь швидкі кроки.

​— Сніжано!

​До нас підбігла рудоволоса дівчина. Наче Тетяна її звати, вона теж з кав’ярні. Захекана, бліда, вона завмерла біля нош:

— Боже… Це правда… Що з нею?!

— Травма голови, веземо до лікарні, — кинув лікар.

— Я можу поїхати з нею?

— А ви їй хто?

— Найкраща подруга.

— Добре. Місце є, але не заважайте бригаді, — дозволив медик.

​Тетяна швидко набрала номер: 

— Алло? Маріє Олександрівно, вибачте, я закрила кав’ярню. Сніжану збила машина, я їду з нею до лікарні. Так, розумію… потім передзвоню.

​Вона завершила дзвінок і перевела погляд на мене. У її очах майнув страх, а за ним —  усвідомлення того, хто саме був за кермом. Тетяна нічого не сказала, але подивилася дивним поглядом, у якому читалося навіть певне співчуття. Це мене здивувало, бо ніякої ненависті я не побачив.

​Медики завершували підготовку. Я ступив наперед:

— Зачекайте. У яку лікарню її везуть?

​Фельдшер назвав адресу.

​— Я приїду щойно зможу, — сказав я вголос, сам не розуміючи, навіщо це озвучую.

​Тетяна вже сиділа всередині біля Сніжани. Перед тим як двері зачинилися, вона крикнула мені, щоб я не забув забрати валізу й привіз її до лікарні.

​Швидка рушила і я проводжав її поглядом, доки червоні проблискові маячки не зникли за поворотом, й лише тоді зрозумів, що весь цей час затримував подих.

​— Пане, нам потрібно продовжити оформлення, — нагадав поліцейський.

— Так. Звісно.

​Я відповів на решту запитань, залишив усі дані й підписав протоколи. Кожна хвилина здавалася вкраденою, але піти раніше я не міг.

​Щойно процедури завершилися, я кинув розбиту машину на евакуатор, спіймав таксі й назвав водієві адресу лікарні, попередньо зібравши з дороги її речі, більшу частину яких займали книжки.

​Усю дорогу я дивився у вікно на розмите місто. Перед очима знову й знову спливало її бліде обличчя і кров на асфальті. Думка про те, що я міг її втратити, не давала мені дихати.