Глава 46

Ми петляли вулицями, ховаючись за рогами будинків і щоразу визираючи, щоб перевірити, чи не йде хтось за нами. Зрештою такими перебіжками нам вдалося вибратися з міста.

Попереду простягалося невелике відкрите поле, за яким починався густий ліс. Треба було лише якнайшвидше перетнути цю відкриту ділянку — і тоді серед дерев буде значно легше сховатися.

Увесь цей шлях давався мені неабияк важко. Голова знову паморочилася, у вухах гуло, а у скронях раз у раз прострілював біль. Та я терпіла й не подавала жодного натяку на те, що мені зле. Моє здоров’я зараз не мало жодного значення. На кону було життя Саргона.

На душі шкребли кішки. Саме через мене він не встиг утекти. Якби не няньчився зі мною, то вже давно міг би бути серед білих драконів. Якщо з ним щось трапиться, я собі цього ніколи не пробачу. 

Раптом потилицю пронизав гострий біль. Я ледь стримала крик, а на очі миттю навернулися сльози, застилаючи дорогу попереду.

Ну чому саме зараз?! Нам ще половину шляху долати до лісу. Треба терпіти… Треба тікати.

— Тетяно, що ти зробила? — раптом пролунав у моїй голові знайомий чоловічий голос.

— Це має допомогти… — відповів жіночий голос. І теж до болю знайомий.

Мені хотілося впасти на землю й затулити вуха руками. Хто ці люди, що говорять у моїй голові? Про що вони взагалі?

Саргон ішов трохи попереду, тягнучи мене за руку, навіть не здогадуючись, що зі мною коїться.

— Нас виженуть… — знову пролунав у моїй підсвідомості чоловічий голос.

— Вона реагує… Поклич її…

Голоси лунали звідусіль. Біль посилювався, а перед очима раптом виникло обличчя рудоволосої дівчини.

Тетяна… Це ж… моя подруга!

Щойно я згадала її ім’я, у пам’яті почали спливати уривки минулого. Кав’ярня, танці, піца, перегляд фільмів, дивні костюми, кава в стаканчиках…

Я згадала її. Я згадала Тетяну! Я згадала частину свого життя!

Все ж не змогла стримати схлипу від болю й потрясіння. Почувши схлип, Саргон різко обернувся й завмер.

— Ти плачеш? Що з тобою? — стурбовано запитав він, обіймаючи мене за плечі.

— Спогади… — прошепотіла я. Через біль мені було важко не лише говорити, а й дихати.

— Чому ти мовчала, що тобі погано? — докірливо запитав він.

— Нам треба тікати… — ледь вичавила я із себе.

Мене накрила хвиля слабкості й нудоти. Світ перед очима поплив, і навіть обличчя Саргона поступово розпливалося, перетворюючись на нечітку пляму.

— Тікай… Залиш мене… — простогнала я. Біль був настільки нестерпним, що хотілося просто померти, аби більше його не відчувати. — Я більше не зможу йти…

Ноги підкосилися, і я впала на коліна. Перед очима знову замиготіли картинки. Та цього разу я побачила свою сім’ю. Спогади, від самого дитинства до самостійного життя, навалилися на мене разом, наче відро крижаної води вилили на голову. Здавалося, череп ось-ось трісне від такого потоку інформації. Я вже не стримувала сліз — ридала, не в змозі опанувати себе.

— Сніжано… Знайди… — крізь вир спогадів прорвався сумний чоловічий голос.

Він був схожий на… Саргона. Навіщо він мені це каже? І чи справді це його голос?

Я повільно підняла голову й крізь сльози побачила свого дракона. Він стояв нерухомо, похмуро дивлячись кудись мені за спину.

— Набігався? — позаду пролунав чийсь глузливий голос.

До болю й слабкості додався ще й дикий жах. Нас наздогнали!

— Саргоне, тікай! — щодуху крикнула я, намагаючись не зважати на біль і слабкість.

Та здавалося, мене ніхто не чув.

— Не набридло тікати, байстрюче? — з явною огидою кинув чоловік.

— А хто сказав, що я тікав? Можливо, мені просто захотілося пограти з братиками в наздоганялки, — зі смішком відповів Саргон.

Чому він не рятується?

— Саргоне, що ти робиш?! Тікай звідси! — благала я.

Та він наче й не чув мене. Лише міцно стискав кулаки, готуючись до бійки.

Я спробувала підвестися. З першої спроби не вийшло, але зрештою я таки звелася на ноги. Обернувшись, побачила трьох чоловіків: одного молодого хлопця й двох старших, усі з моторошними виразами облич.

Не роздумуючи, я кинулася до Саргона й обхопила його руками, затуляючи собою. Я не дам їм його вбити!

Саргон ніжно подивився на мене, обхопив долонями моє обличчя й ледь торкнувся моїх губ поцілунком.

— Тобі час повертатися, — прошепотів він.

— Що? Куди? Я не розумію…

Голову знову прошив різкий біль. Я скрикнула й почула той самий голос, хоча Саргон мовчав.

— Сніжано, повернись… Знайди…

— Що відбувається? Я божеволію? — простогнала я.

Що я тут узагалі роблю? У моїх спогадах не було жодних драконів. Вони існували лише в книжках… Але Саргон… Він же стояв просто переді мною. Я бачила його стурбоване обличчя, блакитні очі, що дивилися на мене із сумом.

Цього не може бути! Невже я померла й тепер це моє пекло?

— Якщо існує світ, де ми можемо бути разом… знайди мене.

— Знайди мене, Сніжано!

Два однакові голоси пролунали водночас. Один належав Саргону, а інший лунав у моїй голові.

Я знала цей голос! Та не встигла вхопитися за невидиму ниточку, що могла привести мене до його власника, як Саргон раптом опинився за кілька метрів від мене. Як?! Він же щойно стояв поруч, а тепер вороги оточили його з усіх боків!

— Ні! — закричала я на весь голос і кинулася до нього, але наткнулася на невидиму перешкоду. Вона не дозволяла мені пройти далі. Я не могла зробити навіть кроку.

Це магія?! Що це в біса таке? Сльози градом котилися по щоках, поки я щосили била кулаками по невидимій стіні, намагаючись дістатися до мого дракона.

Чоловіки почали перетворюватися на величезних зелених ящерів. Саргон теж набув драконячої подоби — і за мить між чотирма велетенськими звірами спалахнула справжня битва. Саргона атакували з усіх боків, роздираючи його шкіру гострими кігтями.

Я безсило впала на землю, схопилася за голову й відчайдушно закричала: