Глава 45

За кілька хвилин Саргон повернувся, тримаючи в руках велику круглу хлібину й глиняний глечик із теплим молоком.

— Оце так скарби! — вигукнула я, щойно він сів поруч. — І це все за один ніж?

— Ні, за два, на жаль. Ще й глечик треба повернути, — сумно всміхнувся він. — На, пий, бідося моя.

Ці слова пролунали так ніжно, що я навіть не змогла обуритися через те, як саме він мене назвав. А от його «моя» змусило серце забитися швидше.

— Дякую, — ледь чутно промовила я й узяла простягнутий мені глечик.

Щоб приховати збентеження, я жадібно припала до свіжого молока. У горлі шкрябало від сухості, та після кількох ковтків нарешті стало легше.

Ще з пів години ми просиділи на лаві, поки моя багатостраждальна голова не повернулася до нормального стану. Світ більше не плив перед очима, тож можна було збиратися в дорогу.

За цей час Саргон встиг віднести глечик і повернути його власникові, поки я остаточно приходила до тями. Клятий дід зі своєю травою! Нічого не згадала, зате купу часу змарнували.

— Що тепер? — запитала я, коли дракон знову сів поруч. — До білих драконів далеко?

— Ні, десь доба, якщо більшу частину дня летіти.

— А пішки?

— Днів три. А з тобою всі п’ять, — знущально всміхнувся Саргон.

Я легенько вщипнула його за ногу.

— Ай! За що?

— Для профілактики, — так само всміхнулася я.

— Треба вирушати зараз. Ночувати знову будемо в лісі. Ти як? Іти зможеш? — миттю посерйознішав хлопець.

— Так. Бадьора, як огірок! — упевнено заявила я й підвелася з лави.

Щоправда, світ одразу хитнувся, і я ледь не втратила рівновагу. Саргон миттю звівся на ноги, підхопив мене за талію й міцно притиснув до себе, не дозволяючи впасти.

— Знову брешеш, — прошепотів дракон мені на вухо.

Від його близькості мене кинуло в жар. Щоки запалали, наче багаття.

— Ні, усе добре. Можеш відпускати, — прокашлялася я й спробувала відсторонитися.

Та раптом Саргон напружився. Його пальці боляче вп’ялися в мою талію.

— Що сталося? — стривожено запитала я.

— Та щоб вас кунаррі загризли! — прошипів він і одним швидким рухом накинув на голову каптур плаща.

Не встигла я нічого зрозуміти, як Саргон підхопив мене й потягнув за магазинчик. Притиснувши спиною до кам’яної стіни, він опинився впритул до мене.

Я розгублено кліпала очима, намагаючись збагнути, що відбувається. Уже відкрила рота, щоб запитати, але не встигла. Саргон накрив мої губи своїми. Від несподіванки я ледь не забула, як дихати.

Та наступної миті всі думки вилетіли з голови. Я обвила руками його шию, запустила пальці у волосся й сама притягнула його ближче, відповідаючи на поцілунок із не меншим запалом. Я так довго мріяла про цей момент…

Ми цілувалися, наче двоє зголоднілих хижаків, які нарешті дісталися бажаної здобичі. Його руки ковзнули по моїй спині, а мої міцніше обійняли його за шию. Мені було мало цього поцілунку. Хотілося більшого — його самого, такого гарячого, бажаного, близького.

Жар розливався тілом, наче лава, і збирався десь унизу живота. Я більше не думала про минуле, про втрачені спогади чи про те, що чекає на нас попереду. У цю мить існували лише ми двоє.

Але наша мить тривала недовго…

Поруч почулися важкі кроки кількох людей. Саргон притиснув мене до себе ще міцніше, наче хотів сховати під плащем, але його губи й далі не відривалися від моїх.

Повітря вже бракувало, та я не хотіла зупинятися. А раптом це наш єдиний поцілунок? Зараз він отямиться й вирішить, що все це було помилкою. А я навіть не встигну зрозуміти, чи хотів він цього так само сильно, як я.

— Дивись, волоцюжки спарюватися надумали посеред вулиці, — гигикнув якийсь чоловік. 

— Не на те дивишся! Шукайте його! Я відчуваю, що він десь поблизу! — роздратовано кинув інший голос.

— Вибачте, пане, — пробурмотів перший чоловік.

— Пішли спитаємо на ринку, — почувся голос того «пана».

Кроки почали віддалятися, а разом із ними стихали й голоси. Саргон нарешті відсторонився. Ми важко дихали, дивлячись одне одному в очі. Я чекала, що він пояснить цей раптовий порив пристрасті, але він, схоже, мав зовсім інші плани.

— Зараз без різких рухів розвертаємося й ідемо до лісу. Якнайшвидше, але без метушні. Не озирайся, поводься природно й упевнено, — прошепотів він мені просто в губи. — Зможеш іти?

— Ті чоловіки… — так само тихо прошепотіла я, нарешті склавши пазл його дивної поведінки.

Він мовчки кивнув, і моє серце пропустило удар. Ні! Брати його знайшли… Це все через мене!

Сльози мимоволі покотилися по щоках. Саргон ніжно витер їх долонями й знову припав до моїх губ. Цього разу поцілунок був коротким і ніжним, наче він хотів заспокоїти мене.

— Усе буде добре, — тихо промовив він, відсторонившись. — Ходімо, поки вони нишпорять на ринку.

Хлопець лагідно усміхнувся й дбайливо накинув мені на голову каптур плаща, ховаючи від чужих очей. Потім узяв за руку й повів у протилежний від переслідувачів бік.