Глава 44

Пройшовши кілька метрів, Саргон опустився на лаву в лікарняному парку, не випускаючи мене з рук. Зручніше вмостив на колінах і притиснув до себе так міцно, що ще трохи — і я б почула хрускіт власних кісток.

— Саргоне, розчавиш, — ледь чутно прошипіла я. Сили потроху поверталися, тож я нарешті могла ворушити язиком.

— Ой, вибач, — винувато пробурмотів хлопець і послабив обійми. — Як ти почуваєшся?

— Наче… з мене висмоктали… всі сили, — повільно відповіла я.

Спробувала підняти голову, але навіть на це забракло сил.

— Клятий божевільний! Чимось тебе одурманив! Його вбити за це мало! — крізь стиснуті щелепи процідив Саргон.

— Тс-с-с. Ми самі до нього прийшли, і я погодилася на цю авантюру, — спробувала заспокоїти розлюченого дракона. — Можливо, мій випадок набагато складніший, ніж може впоратися та трава.

— Або він просто шарлатан.

— Може, — усміхнулася я, насолоджуючись теплом його обіймів. — Дякую, що ти зі мною. Без тебе я б не лише залишилася без спогадів, а ще й голови позбулася.

— Ти ходяче нещастя, ти це знаєш? — зі смішком промовив Саргон мені в маківку.

— Яка є, що поробиш. Зате ти запам’ятаєш мене надовго, — сумно всміхнулася я.

Та за жартом ховалося дещо інше, на душі раптом потяжчало. Я не хотіла бути для нього лише спогадом…

— Поки доберемося до білих драконів, ти ще встигнеш додати пригод до нашої колекції, — хмикнув він. — Треба вирушати якомога швидше. У нас іще є невелика надія на білих драконів. Можливо, серед них знайдеться справжній цілитель.

— І що, ти навіть не спробуєш мене позбутися? — я хотіла відсторонилася, щоб подивитися на нього, але ще почувалася надто слабкою. — Можеш залишити мене на цій лаві. Я тебе точно не наздожену.

Я спробувала пожартувати, та насправді хотіла почути зовсім інше: що він не збирається мене залишати. Що не хоче прощатися зі мною так само сильно, як я не хочу прощатися з ним.

— Я помру від нудьги, поки тікатиму наодинці. Уже звик до твоєї недолугості. Вона мене забавляє, — пирхнув він.

— Ну дякую!

— Завжди будь ласка.

— Ти нестерпний! — жартівливо обурилася я.

— Це моє друге ім’я.

І тут нас прорвало. Стрес, кілька днів важкої дороги, усі страхи й переживання, які ми накопичили за цю пригоду, раптом вихлюпнулися назовні істеричним сміхом. Ми реготали на весь парк, аж поки на очах не виступили сльози.

А потім я помітила, що туман у голові потроху розсіюється. Сили поверталися до кінцівок, і я нарешті змогла підняти голову з плеча Саргона. Тож, скориставшись нагодою, я уважно подивилася на свого рятівника. Його обличчя було так близько, що я могла розгледіти кожну блакитну цяточку в його очах.

Ми завмерли, переставши сміятися. Мені страшенно хотілося поцілувати його, але я ніяк не наважувалася зробити перший крок.

— Треба знайти воду й вивести з тебе цю гидоту, — тихо промовив Саргон, не відриваючи від мене погляду.

Я здригнулася, ніби прокинулася від чарів.

— Так. Пити дуже хочеться.

— Йти зможеш?

— Думаю, що так. Але не швидко, — криво усміхнулася я й почала потихеньку злазити з його колін.

У голові ще все кружляло, та на ноги я таки звелася. Саргон теж підвівся й підтримав мене під лікоть, допомагаючи втримати рівновагу.

Ми повільно рушили геть із цієї божевільні, де мене замість того, щоб вилікувати, ледь не вбили.

Дошкандибали ми назад до ринку. Саргон вирішив обміняти ніж на воду й щось перекусити. Щоб не тягати черепаху за собою людним місцем, тобто мене, хлопець залишив на лаві біля якогось магазинчика.

Сонце вже хилилося до обрію. Скоро знову ніч, а отже, найімовірніше, знову доведеться спати просто неба. Та цього разу перспектива мене вже не так пригнічувала. Адже спати в обіймах дракона мені подобалося все більше і більше.

Як же швидко він став для мене кимось більшим, ніж просто випадковий супутник! Я справді щось до нього відчувала. Можливо, це ще не кохання, але щось дуже схоже. Мені хотілося, щоб він був поруч і вдень, і вночі. Хотілося поцілувати його, і відчувати дотик його шкіри до своєї. А від однієї лише його усмішки тілом розливалися такі теплі хвилі, що я сама не знала, куди від них подітися.

Усе це збивало з пантелику. Але найбільше мене лякала думка, що одного дня Саргон піде й ми більше ніколи не побачимося. Цей страх виявився сильнішим навіть за страх перед власним минулим, якого я досі не пам’ятала.

Здавалося, мені вже не так важливо, ким я була колись. Набагато більше хотілося дізнатися, ким я можу стати поруч із ним.