Глава 43

— Сідай ось тут, — промовив лікар, указуючи на дерев’яну лаву з матрацом біля стіни, щойно я зайшла до кімнати.

Приміщення було невеликим і більше нагадувало переобладнану комору. Окрім лави, тут стояв табурет, який був тут замість столика. Дідусь поставив на нього скриньку, повернувся до мене спиною й заходився щось чаклувати над її вмістом.

Я слухняно сіла, очікуючи, що буде далі. Саргон залишився за ширмою, відсунувши її на кілька сантиметрів, щоб стежити за діями лікаря. Увійти сюди він однаково не зміг би — просто не вліз би третім. Та мене тішило вже те, що він поруч, нехай навіть так. За кілька секунд я відчула запах паленої трави.

— Що це? — запитала я, затискаючи носа.

Запах був настільки їдким, що на очах виступили сльози.

— Це особлива рослина, яка допомагає відкрити підсвідомість, — пояснив дідусь і відійшов від скриньки, з якої клубочився дим. Якась трава повільно тліла, вкриваючись помаранчевими цяточками.

— Вона точно безпечна? — грізно запитав Саргон.

— Звісно! Я ж живий. На собі випробував, — невдоволено відказав лікар, а тоді повернувся до мене: — Дихай цим десять хвилин. Спочатку буде важко, але потім звикнеш до запаху.

Мені все це не подобалося, та я все ж вирішила спробувати. А раптом допоможе? Він такий впевнений.

— Усе, залишаю тебе тут, — сказав дідусь і вийшов за ширму, зачиняючи й ту щілину, яку залишив мій дракон. — І не відчиняй! Концентрація буде не та, усе вийде в хатину, — буркнув він уже звідти.

Я спробувала розслабитися й дихати повільно. Заплющила очі, притулившись спиною до холодної кам’яної стіни, і зосередилася на власних думках. Дихати було важко, але поступово я справді звикала до запаху. Аромат паленої трави вже не здавався таким їдким.

Та невдовзі голова почала паморочитися. Я майже не відчувала кінцівок, наче вони просто випарувалися. Навіть розплющити очі не виходило. Я хотіла покликати Саргона, але губи не слухалися. Не залишилося сил навіть злякатися. Здавалося, хтось просто вимкнув мене, наче ляльку.

У голові було порожньо. Жодних спогадів. Навпаки, я почала забувати навіть те, де перебуваю і що роблю. Мені страшенно хотілося спати.

Я вже майже провалилася в сон, коли відчула на обличчі чиїсь гарячі долоні.

— Сніжано, прокинься! Будь ласка, Сніжко! — долинув до мене голос звідкись поблизу… чи, може, здалеку.

Я не розуміла, звідки він лунав і хто мене тримав то за обличчя, то за руку. Мені так хотілося розплющити очі й побачити цю людину, але повіки вперто не слухалися.

— Сніжано, ти чуєш мене? Прокинься, люба! — знову пролунав чоловічий голос. У ньому було стільки благання, що в мене стиснулося серце.

Я зібрала всі сили й зосередилася, намагаючись розгледіти того, хто так відчайдушно хотів мене розбудити.

Мені вдалося розплющити лише одне око, та й то всього на кілька міліметрів. Усе пливло перед очима, але я розрізнила обриси світловолосого чоловіка. Він тримав мою голову в долонях і ніжно проводив великими пальцями по моїх щоках.

Доклавши чималих зусиль, я розплющила й друге око. Світ усе ще розпливався, проте тепер я вже краще бачила чоловіка перед собою. Він мав дуже схвильований вигляд.

— Сніжано… Розплющ очі, будь ласка, — лагідний чоловічий голос лунав звідусіль.

Він так просить, що аж шкода його, бідолашного.

Я глибоко вдихнула й нарешті змогла повністю розплющити очі. Кілька разів кліпнула, намагаючись сфокусувати погляд, і побачила перед собою… Саргона. Так, я впізнала його. Мого буркотливого дракона.

— Слава Богам! — прошепотів він із полегшенням, а тоді запитав: — Як ти почуваєшся?

Я спробувала поворухнути губами, але всі сили, здавалося, пішли на те, щоб розплющити очі.

— На, попий води, — сказав хлопець і підніс прохолодну чашку до моїх губ.

Я зробила кілька ковтків.

— Повільно, не поспішай.

— Ти щось згадала, дівчино? — пролунав збоку старечий голос.

Свідомість поступово прояснювалася, і я згадала, кому належить цей голос і що тут узагалі відбувається. Я мала згадати своє життя, але, крім страшенної слабкості, нічого не відчувала. Жодних нових спогадів так і не з’явилося.

Я повільно похитала головою, даючи зрозуміти, що ніфіга не згадала. Так і знала, що ці кляті бур’яни нічим не допоможуть!

— Дивно, — здивувався дід. — Тоді спробуємо інший спосіб, поки вона ще не до кінця прийшла до тями.

— Який? — насторожено запитав Саргон.

— Треба залізти їй у череп і поворушити судини. Можливо, якусь із них затиснуло при ударі, тому пам’ять і заблокована, — діловито пояснив старий.

— Як це — «залізти в череп»? — приголомшено перепитав дракон.

— А як туди ще залізти можна? Звісно ж, відкрити його! — пояснив «лікар», наче нетямущій дитині.

А до мене нарешті дійшов сенс його слів. Я здригнулася від жаху й сіпнулася до Саргона, шукаючи захисту. Він одразу обійняв мене й міцно притиснув до себе, наче ховав у коконі від усього світу.

Цей божевільний дід хоче розпиляти мені голову?! Та ну фігушки! Краще вже нічого не знати про себе, ніж дозволити йому порпатися в моїх мізках у прямому сенсі цього слова!

— Ви це серйозно? — шоковано перепитав Саргон.

— Цілком. Іншого варіанту немає. Найпростіший спосіб не допоміг, — спокійно відповів старий, наче вже сотню разів таке робив.

Хоча, якщо згадати перелякану продавчиню на ринку, яка розповідала про цього лікаря, я не здивуюся, якщо він і справді не вперше пропонує комусь розкрити череп.

— Нам це не підходить, — загрозливо прогарчав дракон.

Він легко підхопив мене на руки й попрямував до виходу.

— Ми йдемо.

— Хоч би «дякую» сказали! — кинув нам услід старий.

Саргон не відповів, лише зі злістю штовхнув двері ногою, ледь не відірвавши їх з петель, і за мить ми вже опинилися на вулиці.

Я нарешті змогла нормально вдихнути. Серце досі калатало, а пальці мимоволі вчепилися в сорочку Саргона. Ще трохи — і довелося б перевіряти, чи вміє цей дід пришивати голову назад!