Глава 42

— Саргоне, зупинись! — я вхопила його вільною рукою, намагаючись зупинити цього розлюченого ящера.

Він слухняно спинився й насуплено подивився на мене.

— Треба йти. Раптом і цей кудись зникне, — роздратовано кивнув він в бік невеликої будівлі, яку вже було видно серед дерев лікарняного парку.

— Що з тобою? Вдихни-видихни й заспокойся, а то ще вогнем почнеш жбурлятися, — я нервово засміялася й вивільнила руки, щоб узяти його обличчя в долоні.

Він здивовано кліпнув, явно не очікуючи такого жесту, але все ж слухняно зробив глибокий вдих, а потім видихнув.

— Ось так, молодець. Не нервуй. Якщо ти так злишся через те, що поспішаєш, я можу й сама далі вештатися по лікарях. Ти й так мені допоміг, пожертвувавши своїм часом і силами, — тихо сказала я, дивлячись у його неймовірно блакитні очі.

Він продовжував повільно дихати й дивитися на мене так, наче бачив уперше.

— Я не через це злий, — буркнув він.

Мої долоні й досі лежали на його обличчі. Він навіть не намагався їх прибрати.

— Просто бісить, що ці кляті гроші роблять із людей бездушних монстрів.

— Ну, у них такі правила. Що поробиш? — я знизала плечима.

— Дурні правила, — не вгамовувався Саргон.

— Ще встигнеш позлитися. Спершу треба спробувати з цим, — я кивнула в бік хатини й усміхнулася.

Саргон заплющив очі й трохи розслабився під моїми долонями.

— Добре, ходімо, — за мить промовив хлопець.

Він накрив мої руки своїми й обережно прибрав їх зі свого обличчя.

За кілька кроків ми вже опинилися біля дерев’яних дверей. На лікарню це теж було мало схоже, хоча на сарай — уже не так сильно. Радше це була звичайна сільська хатина, яку чомусь не знесли, щоб звести на її місці щось пристойніше.

Я тихенько постукала й мимоволі присунулася ближче до Саргона. Його тепло й близькість заспокоювали. За дверима почулися важкі човгаючі кроки, і за кілька секунд вони розчинилися.

На порозі стояв сивоволосий зморшкуватий дідусь. Попри поважний вік, він здавався доволі міцним. Можливо, йому було трохи за шістдесят, а може, й більше. Він мовчки дивився на нас, очікуючи, що ми першими пояснимо, чого припхалися.

— Вітаю. Я хотіла б попросити вас про допомогу, — почала я.

— Милостиню не даю. Мені самому гроші потрібні, — перебив він і почав зачиняти двері перед нашими носами.

— Ой, ні-ні! Мені потрібна допомога лікаря. Казали, ви можете лікувати складні випадки, — трохи збрехала я.

Це подіяло. Дідусь зацікавлено оглянув мене й кивнув, запрошуючи зайти. Я з полегшенням зітхнула. Ну, це вже добрий знак.

На диво, Саргон мовчав і спокійно зайшов услід за мною до хатини. Усередині було темно й пахло різними травами. Оце так! Невже знову бур’янами лікуватимуть? 

Дідусь підійшов до столу, заваленого дивними предметами, склянками й паперами, та вмостився в крісло. Потім жестом запросив мене сісти навпроти.

Я вмостилася, нервово зминаючи в пальцях тканину сукні. Саргон стояв позаду, наче кам’яна стіна, за якою можна сховатися від будь-яких неприємностей.

— Я уважно вас слухаю, панянко, — промовив лікар, підперши підборіддя рукою.

— Кілька днів тому я прокинулася посеред поля зі страшним головним болем і без жодних спогадів, — почала я.

— Як це? Зовсім нічого не пам’ятаєте? — жваво перепитав він.

— Нічого. Лише час від часу з’являються якісь уривки. З важливого згадала тільки своє ім’я.

— Ніколи про таке не чув, — хмикнув він.

У мене все похололо всередині. Невже навіть тут я не отримаю допомоги?

— Але дещо спробувати можу, — додав лікар і підвівся, прямуючи до великої шафи.

Покопирсавшись у ній із хвилину, він витягнув скриньку й поставив її на стіл.

— Що це? — запитала я.

Саргон теж підійшов ближче, щоб роздивитися знахідку.

— Зілля, яке може занурити вас у власну підсвідомість. Можливо, там ви знайдете відповіді на свої запитання.

— І як його приймати? Воно безпечне для життя? — серйозно запитав Саргон.

— Абсолютно безпечне. Пити його не потрібно. Я розпилю його в повітрі в спеціальній кімнаті.

— Ви вже колись таке робили? Раптом вона застрягне у власній підсвідомості й не зможе повернутися? — нервово запитав дракон, міцно стиснувши кулаки.

Я здивовано дивилася на нього, не розуміючи такої реакції. Невже він настільки за мене переживає? Від цієї думки шкірою пробігли мурашки, а серце раптом забилося швидше.

— На собі випробовував неодноразово. Як бачите, живий-здоровий! — голосно розсміявся лікар, і я аж здригнулася від несподіванки. — То що, спробуємо?

Дідусь подивився на мене з таким маніакальним очікуванням, наче я щойно пообіцяла подарувати йому ціле королівство.

Його погляд трохи лякав, але який у мене вибір? Іти до білих драконів? Та де гарантія, що вони взагалі дозволять нам перетнути свій кордон? Я важко зітхнула й відповіла:

— Добре. Якщо іншого способу немає.

— Є ще один варіант, — моторошно всміхнувся дідусь. — Але цей найпростіший.

— Ти впевнена? Можемо ще когось пошукати, — стурбовано запитав Саргон і взяв мене за руку.

Я подивилася на нього й ледь усміхнулася. Не хочу більше бути для нього баластом. Мені потрібно якнайшвидше все згадати. Можливо, якщо я пригадаю своїх рідних, то зможу допомогти й тому, хто врятував мене.

— Ні. Треба спробувати. У нас не так багато можливостей, щоб витрачати час на пошуки того, кого, можливо, взагалі не існує, — я знизала плечима.

Саргон кілька митей уважно дивився на мене, потім важко зітхнув і зрештою кивнув, погоджуючись.

— От і добренько! — ляснув дідусь у долоні, підхопив скриньку й рушив до протилежного боку хатини, де висіла ширма з червоної тканини. 

Я встала і почимчикувала за ним.