Глава 41

— Що будемо робити? — запитала я, щойно ми опинилися на спокійнішій вулиці, де люди неквапливо прогулювалися, насолоджуючись теплою погодою.

Ми й самі не поспішали, помалу жуючи солодку випічку.

— Можливо, спробуємо потрапити до того діда? Дізнаємося, які в нього методи. Якщо все справді так погано, як розповідала продавчиня, підемо проситися до платного лікаря. Твій випадок незвичайний, тож ти можеш його зацікавити.

— Ти хочеш сказати, що задарма наді мною почнуть проводити досліди? — Я шоковано витріщилася на нього.

— Я не дозволю проводити над тобою жодних дослідів, але спробувати варто. Або навпаки: спочатку підемо до платного, а діда залишимо на десерт. — коротко засміявся хлопець.

За деякий час, порозпитувавши перехожих, ми нарешті знайшли міську лікарню. Перед нами стояла двоповерхова дерев’яна будівля з широкими вікнами й облупленою фарбою.

М-да… Не так я її собі уявляла. Чомусь у моїй голові вимальовувалася світла кам’яна споруда, а не цей здоровенний сарай. І тут ще й за лікування гроші беруть?

Серце схвильовано калатало. Я не знала, чи зможуть мені допомогти, але крихітна надія все ж жевріла. Можливо, зовсім скоро я нарешті згадаю своє минуле.

— Пішли? — запитав Саргон, усміхнувшись.

— Пішли, — важко зітхнула я й першою рушила до дверей.

Щойно ми опинилися всередині, у ніс ударив різкий запах ліків і чогось затхлого. Я скривилася й мимоволі зморщила носа.

Людей було небагато. Більшість сиділа на дерев’яних лавках уздовж стін, чекаючи своєї черги. У приміщенні панував напівморок, але за кілька секунд очі звикли до тьмяного освітлення, і я змогла роздивитися стіл біля дальньої стіни. За ним сиділа молода жінка, зайнята стосом паперів.

Саргон обійняв мене за талію й потягнув до столу, вочевидь вирішивши, що сама я з місця не зрушу.

— Вітаю, пані. Підкажіть, будь ласка, до якого лікаря можна звернутися через втрату пам’яті? — запитав він у заклопотаної працівниці.

Від несподіванки дівчина мало не підскочила на стільці.

— Що? — перепитала вона, схоже, навіть не почувши його запитання.

— Чи є у вас лікар, який може допомогти повернути втрачену пам’ять? — повільніше повторив Саргон, намагаючись зберігати терпіння. Вочевидь він теж нервував, як і я.

Дівчина кілька митей мовчки дивилася на нього, кліпаючи очима.

— А таке взагалі буває? — нарешті здивувалася вона.

— Буває, — роздратовано кинув Саргон. Здавалося, його терпіння починало вичерпуватися.

— Цікаво… У нас є лікар, який лікує травми. До нього іноді звертаються й люди з розбитими головами. Можливо, він вам підійде, — дівчина знову заговорила діловим тоном, хоча продовжувала зацікавлено нас розглядати.

— А зараз до нього можна потрапити? — втрутилася я.

Працівниця перевела погляд на мене.

— Так, він вільний. Один золотий за прийом.

Я ошелешено вирячила очі. Саргон тихо вилаявся.

— Е-е… А можна спочатку хоча б поговорити з ним? Раптом він не знається на моїй проблемі? — обережно запитала я.

Обличчя дівчини помітно посуворішало.

— У нас так не прийнято. Щоб потрапити до лікаря в кабінет, спочатку потрібно заплатити. Консультації безкоштовно не проводимо.

— То за що ми повинні платити, якщо лікар лише розведе руками, почувши про нашу проблему? — насупивши брови, запитав Саргон.

— За час, який витратимо і я, і він, — відказала дівчина, повертаючись до паперів. — Якщо у вас немає грошей, то до побачення. Бажаю здоров’я. І не затримуйте чергу.

Пф! Оце так привітність! Без грошей ми для неї наче набридливі комахи. І яку чергу ми затримуємо? За нами ж нікого немає!

— Покличте лікаря! Ми самі з ним поговоримо, — буркнув Саргон і почав частково трансформуватися.

Дівчина злякано зойкнула, підхопилася зі стільця й кинулася кудись углиб коридору.

— Ти її налякав. Тепер вона тиждень не вийде зі свого сховку, — фиркнула я, схрестивши руки на грудях.

— Тоді підемо шукати лікаря самі, — весело всміхнувся Саргон.

— Його теж лякати будеш?

— Подивимося.

Ми ще кілька хвилин чекали, поки в коридорі нарешті з’явилася знайома дівчина. Поруч із нею крокував чоловік середніх років із засудливим поглядом і впевненою ходою.

— Це ви до смерті налякали нашу співробітницю? — обурено звернувся він до Саргона.

— До якої смерті? Он вона стоїть, — глузливо відказав дракон.

Я вирішила втрутитися, поки Саргон не налякав ще й лікаря. Інакше вся наша пригода виявиться марною.

— Вибачте його, він просто хвилюється, — сказала я з усмішкою, виступивши перед драконом.

Чоловік зміряв мене зверхнім поглядом, але все ж кивнув.

— Хто з вас втратив пам’ять? — запитав він.

— Я, — тихо відповіла я. — Дещо згадалося уві сні. Наприклад, ім’я. Але свого життя я досі не пам’ятаю. Ви зможете мені допомогти?

— Ви травмували голову? — діловито поцікавився лікар.

Його зацікавленість трохи мене підбадьорила. Принаймні він не збирався одразу виставляти нас за двері й був готовий вислухати.

— Не знаю. Я прокинулася посеред поля й нічого не пам’ятала. Лише потилиця страшенно боліла. Можливо, я вдарилася об щось.

— Хм… Цікаво, — замислився він. — Я можу спробувати вам допомогти, але без грошей не прийму. Такі правила. Інакше інші теж почнуть приходити натовпом, нічого не заплативши.

Я розчаровано зітхнула. Ну ось, так я й думала. Де ж узяти ті кляті монети?

— Я можу відпрацювати її лікування, — втрутився Саргон, стримуючи злість.

Я здивовано глянула на нього. Ну ні! Знову працювати на когось заради мене я йому не дозволю. Це мої проблеми, отже, і розплутувати їх маю сама.

— Ні, я сама відпрацюю. Можливо, я могла б помити підлогу або допомогти з паперами? — я перевела погляд на працівницю, яка, здавалося, ось-ось потоне у стосах документів. Допомога їй точно не завадила б.

— Ні. У нас достатньо працівників. Будуть гроші — приходьте. До побачення, молоді люди. І більше не лякайте Нору.