Глава 39

— Ваш подвійний еспресо… — промовила я до незнайомого відвідувача.

Зображення перед очима розпливалося, наче хтось змішав різнокольорові фарби.

— Вам дуже пасує блакитний… — почувся у відповідь знайомий чоловічий голос.

Серце пропустило удар, а тоді болісно стиснулося. Я спробувала розгледіти співрозмовника, та щойно почала розрізняти його обриси, як розплющила очі.

Прямо переді мною було обличчя Саргона, він міцно спав, продовжуючи обіймати мене за талію. Було дуже тепло і приємно. На вулиці ще панувала темрява, хоча світанок уже наближався. Я завмерла, боячись поворухнутися й розбудити його.

У голові знову й знову спливала розмита картинка зі сну. Знайомий голос… дивні слова… Але скільки не намагалася, пригадати бодай щось конкретне не вдавалося.

Це знову спогади? Чи просто дивний сон? Що зі мною взагалі відбувається? Ще трохи — і я справді збожеволію.

Але я зрозуміла одне: я точно комусь варила каву, бо еспресо це і є кава, я в цьому впевнена. Ну що, плюс один спогад в скарбничку, цього разу хоч без нестерпного болю. 

Треба поспати, раптом щось ще згадаю. І так по крихтам назбираю своє минуле.

Мене розбудив рух поруч. Розплющивши очі, я побачила, що Саргон уже прокинувся й сидить, дивлячись на озеро.

— Доброго ранку, — прохрипіла я зі сну.

Він опустив на мене погляд і ледь усміхнувся кутиком рота. 

По тілу пробігли мурахи. Чому ж ця усмішка здається такою знайомою? Чому вона викликає в мені таку дивну реакцію? Нічого не розумію…

— Доброго. Вмиваємося — і по конях, як ти кажеш, — тихо засміявся хлопець. — Щоправда, кінь сьогодні вихідний.

— Навіть не знаю, радіти мені чи сумувати, — усміхнулася я.

— Сподобалося літати? — запитав Саргон і хмикнув.

— І так, і ні. Я дуже боюся висоти, але милуватися неймовірними краєвидами мені теж сподобалося, — відповіла я й сіла поруч.

Саргон на мить замовк, уважно дивлячись на мене, а тоді промовив:

— Якщо тебе не приймуть у столиці, полетиш зі мною до білих драконів. Тільки очі зробиш ще сумнішими, щоб розтопити їхні крижані серця.

Мої брови поповзли ледь не до потилиці.

— Ти справді потягнеш мене до них?

— А що ще залишається? Ми й так багато пройшли, щоб тепер усе кинути. Твою пам’ять обов’язково треба повернути.

Я судомно ковтнула клубок, що підступив до горла, стримуючи сльози, які так і просилися назовні. Його турбота остаточно підкорила моє серце.

Щоб Саргон не помітив сліз, які вже почали збиратися в очах, і не засипав мене запитаннями, я відвернулася до озера й тремтячим голосом прошепотіла:

— Дякую.

Не довіряючи собі й боячись, що ось-ось розплачуся просто перед ним, я швидко підвелася й попрямувала до води. Зачерпнула долонями прохолодну воду й кілька разів умила обличчя, сподіваючись нарешті опанувати себе.

За кілька хвилин ми рушили вглиб лісу, замаскувавши сліди нашого перебування на березі. Плащі накинули на плечі, захищаючи шкіру від гострих гілок і ненажерливих комах.

Ми йшли мовчки. Саргон крокував попереду, раз у раз відхиляючи або обламуючи гілки, що заважали пройти, а я ступала слід у слід за ним, побоюючись наступити на щось небезпечне. Хтозна, яка нечисть тут водиться! Раптом натрапимо на якогось гриба-людоїда?

Поки я пильно вдивлялася під ноги, вишукуючи можливі небезпеки, Саргон раптом зупинився, і я врізалася обличчям йому в спину.

— Чшш! — прошипів він. — Замри!

Я завмерла, перелякано втупившись у його потилицю й майже не звертаючи уваги на біль у носі, яким щойно добряче гепнулася об його тверду спину.

Серце шалено калатало від страху. Я нічого не бачила попереду й не чула жодного підозрілого звуку. Залишалося тільки довіритися драконячим інстинктам Саргона.

Минуло кілька хвилин, перш ніж його плечі нарешті розслабилися. Він розвернувся до мене.

— Кілька жінок пройшли неподалік, гриби збирають. Ми вже близько до міста, — пояснив хлопець.

— Добре, нарешті! — усміхнулася я.

Саргон затримав на мені погляд, а тоді простягнув руку до мого обличчя. Я мимоволі затамувала подих.

— У тебе листя у волоссі, — промовив він напрочуд ніжно й витягнув невеликий сухий листочок, показавши його мені.

Та я дивилася зовсім не на листок. Уся моя увага була прикута до блакитних очей мого дракона. Мені дедалі сильніше хотілося поцілувати його. Просто зараз. Бажання було таким настирливим, що довелося докласти чималих зусиль, аби не піддатися спокусі.

Я прикусила щоку зсередини й судомно ковтнула. Не треба. А раптом йому цього зовсім не потрібно? Не хочу зіпсувати ці дивні відносини, що виникли між нами.

Саргон викинув листочок і всміхнувся.

— Пішли, ще трохи залишилося.

Він узяв мене за руку й потягнув уперед, повертаючи до реальності й не залишаючи часу на подальші вагання.