Глава 38

— Пора виходити з води й лягати спати, — сказав Саргон замість того, щоб поцілувати мене. Та голос його зрадницьки здригнувся.

Він повільно відпустив мою руку, не відводячи погляду, а потім струснув головою й різко попрямував до берега.

Я заплющила очі, намагаючись відновити дихання. І сама не розуміла, чого відчуваю більше — розчарування чи полегшення.

А якби він мене поцілував, щось би змінилося? Нам не довелося б прощатися? Чи готова я тікати від його ворогів невідомо скільки часу, відмовившись від спроб відновити пам’ять і повернутися до свого колишнього життя? Ці думки не давали мені спокою, поки я повільно наближалася до берега.

Саргон уже сидів біля вогнища, підкидаючи гілки у вогонь. Він не дивився в мій бік, і я була йому за це вдячна. Я попрямувала до місця, де в темряві залишила свою сукню, швидко вибігла з води й натягнула її на мокре тіло. Тканина неприємно прилипла до шкіри, але я сподівалася, що біля вогнища швидко висохну.

Підійшовши до Саргона, я присіла поруч і вирішила вдати, ніби щойно ми не були за крок до поцілунку.

— Як думаєш, мене прийме хоч якийсь лікар? — порушила я тишу.

Саргон трохи здригнувся, мабуть, надто занурився у власні думки, а я несподівано вирвала його з них.

— Ну, були б у нас гроші, то без проблем. А в нашому випадку залишається тільки тиснути на жалість. Зробиш милі й сумні оченята, як у голодного кошеняти, яке просить молока, — тихо засміявся хлопець, не відриваючи погляду від вогню. — Тоді є шанс.

— У мене так не вийде, — пирхнула я.

— Вийде. На мене ж подіяло? Якби не твої перелякані очі, куннарі вже догризали б твої останні кісточки, — хмикнув Саргон і підняв на мене погляд. У його очах танцювали смішинки.

Я здивовано підняла брови.

— То завдяки своїм сумним очам я досі жива?

— Ні. Ще завдяки моїм навичкам виживання і надто доброму серцю. Або дурості, — серйозним голосом відповів хлопець, хоча я бачила, що він просто знущається.

Я обурено штовхнула його в плече, і Саргон не витримав — знову засміявся. Його сміх знову прокотився по мені теплою хвилею, залишивши приємне тремтіння десь унизу живота. Я глибоко вдихнула, намагаючись прогнати це недоречне відчуття й нестерпне бажання опинитися в його обіймах.

— Дякую, — тихо сказала я. — Якби не ти…

Я замовкла й подивилася на хлопця. Він теж перестав сміятися. Лише ледь усміхнувся, взяв мене за руку й легенько стиснув її, мовчки підтримуючи.

Мене наче струмом ударило, навіть подих перехопило. Та відчуття зникло, щойно він відпустив мою руку й підвівся, залишивши по собі лише нічну прохолоду.

— Час спати, — сухо промовив він і поліз до нашої сумки по плащі.

Один розстелив на піску неподалік від вогню, а з другим підійшов до мене.

— Вдягай, — коротко сказав він, накидаючи плащ мені на плечі. — Буде замість ковдри.

— А ти? — здивовано запитала я.

— Мені він не потрібен. Я вже сухий, а надворі тепло, — відповів він із легкою усмішкою. — Не переживай, від лихоманки мене більше лікувати не доведеться. А от із тобою ще питання. Вдягай.

Я слухняно накинула плащ як слід і зав’язала шнурівку під горлом.

— Розумниця, — хмикнув хлопець і влігся на інший плащ, підклавши руки під голову.

Я влаштувалася поруч, намагаючись зберігати бодай якусь відстань між нами. Саргон заснув майже миттєво. Його дихання швидко стало повільним і розміреним, а от мені сон не йшов.

У голову вперто лізла думка, що це, можливо, наші останні години разом. І від самої цієї думки ставало сумно. Я зовсім не хотіла, щоб усе закінчилося ось так.

Може, варто самій зробити перший крок? Принаймні тоді я знатиму, що між нами, і зможу вирішити, як діяти далі. Або ми залишимося разом, або розійдемося кожен своєю дорогою, зберігши нашу пригоду лише у спогадах.

Раптом мене накрили міцні обійми. Саргон уві сні притиснув мене до себе, огортаючи теплом і даруючи відчуття безпеки.

Я мимоволі усміхнулася, затишніше вмощуючись у його обіймах. Мабуть, із рішенням можна зачекати до завтра. Зараз мені просто хотілося насолодитися цим моментом. Про все інше подумаю зранку.