Глава 36

Щоб далі не занурюватися у свої похмурі думки й не витріщатися на хлопця, я піднялася та попленталася до краю лісу, щоб назбирати гілочок для вогнища. Неважливо, чи спіймає він рибу, а погрітися вночі все ж хочеться, бо біля води вже відчувалася прохолода. Нову лихоманку лікувати вже нічим — травичка знахарки закінчилася ще в тому будиночку.

Назбиравши цілий оберемок колючих палиць, я повернулася до берега саме в той момент, коли Саргон виходив із води, міцно тримаючи в руках довгу рибину, більше схожу на якусь зміюку. По тілу пробігли мурашки. Навіть не впевнена, чи настільки я голодна, щоб їсти це страхіття. На самого ж хлопця намагалася не дивитися.

Поклавши дрова на пісок, я підійшла ближче, щоб розгледіти, що ж то таке у нього в руках.

Але несподівано Саргон різко підняв руку, і зубаста морда опинилася прямо біля мого носа.

— Кусь, — промовив Саргон і голосно засміявся, коли я перелякано заверещала й відбігла подалі.

— Ти здурів чи що? У мене ледь серце не зупинилося від переляку! — закричала я на нього, підхопила невеликий камінець і кинула в цього нестерпного дракона.

Камінець влучив йому в ногу. Саргон скривився й потер місце удару, але сміятися не перестав.

— Ти що, цю милу рибку боїшся? — глузливо спитав хлопець.

— Це мало схоже на рибку, тим паче милу, — буркнула я. — Зміюка якась водоплаваюча.

— Ні, це риба, — уже спокійніше відповів він. — Дуже рідкісна й дуже смачна. Так що вважай, тобі пощастило скуштувати королівську вечерю з цієї красуні.

— Навіть не знаю, радіти мені чи краще голодувати.

— Ну, як хочеш. Мені більше буде, — усміхнувся він і взявся за вечерю.

Я ж свою роботу виконала й просто попленталася вздовж берега босоніж. Вода була дуже тепла, хоч і темна, а якщо згадати, що саме тут Саргон виловив цього монстра, то бажання купатися одразу відпадало.

Але, мабуть, доведеться. Завтра ж до лікаря йти, треба хоч пилюку з себе змити. Щоправда, трохи пізніше — хай ще більше стемніє.

Я повернулася до Саргона. Він якраз вправно нанизував шматки м’яса на гілку.

— Ти це так професійно робиш, наче все життя цим займався, — заговорила я, підійшовши ближче, й сіла біля вогнища.

— Ні, не все життя. Тільки останні два роки. До цього готувала мати, — сумно усміхнувся хлопець. — Довелося вчитися, бо купувати готову їжу я не міг. Намагався економити кожну монету, щоб назбирати достатньо грошей на ремонт будинку й власну справу. Тому щодня ходив на полювання і готував те, що спіймав.

Я на мить замовкла, розглядаючи його профіль у світлі вогнища. Мені дуже кортіло дізнатися про нього більше. Хай це й остання наша вечеря разом, але хотілося залишити у своїх спогадах ще хоч трохи. Тим паче, місця в моїй пам’яті зараз предостатньо.

— Розкажеш ще щось про себе?

Він підняв на мене погляд.

— Якщо ні, то ні, — поспішно додала я.

— Що саме тебе цікавить? — хмикнув Саргон.

— Ну, навіть не знаю… — замислилася я. — Наприклад, чи були в тебе друзі? Якісь смішні історії з дитинства?

Саргон здивовано підняв брови й усміхнувся. Я думала, що він знову замовкне, як завжди, але помилилася.

— Друзі були, звісно. Нашу банду ненавиділо все село. Що ми тільки не витворяли, — тихо засміявся хлопець, перевертаючи гілку з м’ясом над вогнем.

Аромат і справді був неймовірний. Але чомусь їжа зараз цікавила мене набагато менше, ніж голос Саргона.

— Крали корів? — хихикнула я.

— Ні, — засміявся хлопець. — Стрибали по дахах, підкидали дівчатам гризунів, а ті так голосно верещали, що бідна худоба ледь копитами вуха не прикривала.

Я не стримала сміху.

— Одного разу я ледь не спалив ліс, бо посперечався з друзями, що зможу обпалити гілки, не зачепивши стовбур.

Я здивовано витріщилася на нього.

— І як? Переміг?

— Ні, програв, — тихо засміявся він. — Загорілися і гілки сусідніх дерев, і трава, і стовбур того самого дерева. Пів ночі все село бігало з відрами й тушило пожежу.

Саргон на мить замовк, а потім усміхнувся ще ширше.

— З того часу мені заборонили в лісі навіть рота розтуляти, аби знову все не згоріло.

Я слухала й не могла намилуватися його розслабленим обличчям, цією милою усмішкою, теплим тембром голосу, від якого по шкірі розливалося приємне тепло.

Чому саме сьогодні він такий інший? Так, він і раніше щось мені розповідав, іноді усміхався й навіть сміявся, але все було не так…

Сьогодні він наче скинув із себе тягар, який душив його три століття. Невже через мене?

— Готово, — вигукнув хлопець, вириваючи мене з думок, від чого я здригнулася. — Тримай. Будеш згадувати цю вечерю все життя.

Саргон широко усміхнувся й простягнув мені гілку. Їсти хотілося дуже, але перед очима досі стояли та зубаста паща й довге слизьке тіло тієї рибини.

— Ем… дякую, але мені чогось бридко, — скривилася я.

— Спробуй спочатку. На смак вона краща, ніж на вигляд, — вмовляв хлопець.

Я взяла гілку й підозріло розглядала шматки м’яса. Чимось схоже на птаха, але з дивними синюватими прожилками.

Я перевела погляд на Саргона, який із жадібністю уминав шматок за шматком, ледь не ковтаючи їх цілими. Побачивши мій погляд, він застиг із набитим ротом і промичав:

— Що?

Я похитала головою й пирхнула від сміху. Такий кумедний зараз… Так і хочеться потріпати його за набиту щоку.

Він швидко прожував і проковтнув свою частину вечері, а я до своєї так і не наважилася доторкнутися.

Саргон голосно цокнув язиком і підсів до мене ближче. Мовчки забрав гілку з моїх рук і сказав:

— Заплющ очі й відкрий рот.

— Навіщо? — ошелешено запитала я.

— Треба. Ти мені довіряєш? — він підняв брову й усміхнувся кутиком рота.

Я мовчки кивнула й зробила, як він сказав.

За мить на язиці відчувся солодкуватий присмак м’яса. І це справді було смачно.Я розплющила очі й здивовано втупилася в дракона. Саргон дбайливо продовжував годувати мене шматочками просто з власних рук, наче в цьому не було нічого дивного.