Глава 35

Пройшовши ще бозна скільки часу, ми нарешті знайшли невелику галявину, де один дракон міг вільно розправити крила.

Сонце вже достатньо піднялося й почало приємно гріти, але я вирішила не знімати плащ. Так було спокійніше — наче він міг захистити мене від чужих зубів, якщо хтось раптом вирішить відхопити від мене шматочок.

Тканина була міцною, хоч і трохи тхнула старістю та мала кілька дірочок. Але свою функцію виконувала на всі сто відсотків, я хоча б не згорю на сонці і вітром нічого не продує.

Ми зупинилися посеред галявини. Саргон підняв голову й оглянув небо, а потім розвернувся до мене.

— Готова? — запитав він, окинувши мене насмішкуватим поглядом. — Ти так замоталася в плащ, щоб мені було важче тебе пережовувати?

— Та годі тобі. Взагалі не смішно, — насупилася я. — Я тобі тільки почала довіряти, а тепер що, знову боятися починати?

— А якщо я не жартував? Підеш пішки? — коротко засміявся він.

— Ні. Не ти, так хтось інший зжере. Тебе я хоча б знаю. Ковтай тільки скоріше, — вирішила підтримати цю дивну гру із серйозним виразом обличчя й відійшла подалі. — Давай, вмикай режим польоту.

Саргон тихо засміявся, але нічого не сказав. Розвернувся й почав перетворюватися.

За кілька митей переді мною знову стояв великий зелений ящір, у пащі якого виднілися кілька десятків гострих зубів. Я мимоволі здригнулася, уявляючи, як вони роблять із мене фарш.

— Знаєш, жартуєш ти жорстоко. Наступного разу спробуй краще, — пробурчала я собі під ніс.

Дракон лише фиркнув, і цей звук дуже нагадував ледь стримуваний сміх. Дракон сміється, оце цікаво.

— Я теж кусатися вмію, якщо що, — сказала я, задерши підборіддя.

Підхопивши поли плаща, наче королівську сукню, я рушила до своєї не менш королівської карети.

Летіли ми до самого заходу сонця. Не знаю, як дракон, але я вже втомилася так, що не відчувала нижньої половини тіла. Живіт боляче стискався від голодних спазмів, а в роті нещадно пересохло.

Коли ж там уже буде хоч якась цивілізація? Але нею поки навіть і не пахло.

Дракон почав знижуватися до невеликого озера, навколо якого тягнувся піщаний берег. Саме туди й прямував лускатий.

Місця для його габаритів було небагато, але він зміг приземлитися так, щоб не зачепити крилами дерева поблизу.

Я звалилася з його спини в пісок, як мішок із картоплею, і заплющила очі.

— Де та клята столиця? Може, пішки буде легше? — проскиглила я.

— За цим лісом починається її кордон. Пішки ми й підемо, бо я не хочу привертати до себе увагу, — відповів хлопець, щойно змінив образ.

— Довго туди йти? — спитала я.

Навіть не знаю, що краще: цілий день іти чи летіти.

— Якщо вийдемо на світанку, то після обіду вже будемо на околицях.

— Знову світанок… Коли доберуся до нормального ліжка, буду дрихнути дві доби, — втомлено сказала я.

— Яка ж ти слабенька. Як ти тільки дожила до свого віку? — весело хмикнув хлопець.

Я лише насуплено зиркнула на нього й ображено надула губи. Саргон у відповідь тихо засміявся.

— Бойовий хом'ячок, — продовжив дражнити мене цей нестерпний дракон, а потім додав: — Рибу їсти будемо?

— Я готова й водорості їсти, — пирхнула я, сідаючи на свою багатостраждальну дупку.

— Якщо не спіймаю, так воно і буде, — усміхнувся Саргон і почав роздягатися.

Я здивовано витріщилася на цей стриптиз посеред берега.

— Що? Не в одязі ж мені в озеро пірнати? Вже мала б звикнути, а не червоніти щоразу, — засміявся хлопець, знімаючи сорочку, взуття і штани.

Підштаники все ж залишив на собі, за що я подумки подякувала всім богам.

— Нічого я не червонію. Мені байдуже, як ти виглядаєш, — збрехала я.

Саргон лише мило усміхнувся й рушив до озера.

Насправді мені дуже подобалося те, що я бачила. Ну що поробиш, люблю розглядати щось гарне, а він якраз таким і був.

Його підтягнуте, сильне тіло, пружні м'язи, які звабливо рухалися під засмаглою шкірою. Гарне обличчя зі світлими блакитними очима, в яких можна було побачити себе, наче в дзеркалі. Світле волосся, що виблискувало, мов золото в променях західного сонця.

Так, він мені дуже подобався. Визнаю. Але йому про це не скажу, бо знову знайде привід для жартів.

Та й який сенс? Я йому точно не подобаюся. Нав'язалася до нього зі своїми проблемами, а у нього й без мене своїх вище голови. Він терпить мене, бо йому просто шкода мене — як покинуту тваринку. Як тільки знайде мені прихисток, так і зникне, забувши про ходячу проблему в моїй особі.

Чомусь від цієї думки стало боляче. За ці кілька днів цей страхітливий дракон перетворився на єдину близьку мені людину. Так, він бурчить, лається, невдоволено зиркає на мене, але водночас піклується. Годує мене, вночі притискає до себе, щоб я не замерзла до смерті, на своїй спині катає по всьому цьому дивному світу.

І от зараз він поліз в озеро, пірнає з головою, щоб спіймати рибу й приготувати нам вечерю, замість того щоб тікати від братів до білих драконів. 

Але вже завтра ми попрощаємося, тож нема чого пускати слину на того, кого я більше ніколи не побачу у своєму житті.