Глава 34

— Вставай, уже світанок. Нам треба забиратися звідси, — розбудив мене хрипкий голос позаду.

— Ще п’ять хвилиночок, — проскиглила я, натягуючи ковдру на голову.

Я зовсім не виспалася. Це кляте сіно кололося з усіх боків! Поки я нарешті звикла до нього й умостилася зручніше, уже настав час вставати. Ні, я категорично не згодна! Хочу спатоньки!

Учора ми й справді швидко проковтнули все, що було в кошику, і вляглися спати. Але назвати це повноцінним сном язик не повертався. Каменюка була зручніша, мабуть.

Хлопець заснув майже миттєво, вмостившись поруч зі мною, а я, ніжна квіточка, ще довго крутилася на своєму колючому ложі.

І ще, схоже, я почала звикати до того, що ми спимо поруч. Про це й лізли думки в мою порожню голову. Цього разу близькість Саргона не викликала в мене такої ніяковості, як у попередні ночі. Можливо, я просто звикла до його гарячого тіла, яке зігрівало мене вночі. А може, усі ці пригоди справді зробили нас ближчими. І тепер ми вже могли називати одне одного друзями, а не просто вимушеними супутниками в дорозі.

— Якщо поквапимося сьогодні, то вже завтра вранці будемо в столиці, — сказав Саргон і підвівся з нашого ліжка-їжака.

Ці слова змусили мене вилізти з-під ковдри. Візит до лікаря вже зовсім близько, і, можливо, скоро я нарешті дізнаюся про себе щось більше.

— Добре, вмовив, — позіхнула я й повільно підвелася.

Саргон терпляче чекав, склавши руки на грудях.

— Равлик швидше рухається, — хмикнув він.

— Ой, усе! — фиркнула я, закотивши очі. — Я готова, валимо звідси. Не хочеться зустріти злого господаря зі зброєю. Поки все не згадаю, помирати не збираюся, — додала я й рушила до виходу.

Щоправда, далеко ми не пішли.

За кілька хвилин уже тихо стояли і ховалися в лісі. Добре, що він був зовсім недалеко від нашого нічлігу і ми встигли звідти піти. Щойно ми зайшли за перше дерево, як почули гомін чоловіків, що поверталися з полювання.

Один із них якраз прямував у бік тієї самої хатини, де жила добра господиня, яка прихистила нас на ніч.

Я завмерла й подивилася на Саргона.

— Схоже, ми вчасно втекли, — прошепотіла я.

Він лише коротко кивнув і жестом показав мені не рухатися.

Ми мовчки спостерігали з-за дерев, як чоловіки проходять повз. Лише коли їхні голоси почали віддалятися, я нарешті видихнула. Як тільки останній мисливець вийшов із лісу, ми тихенько рушили вперед, намагаючись не наступати на сухі гілки — про всяк випадок.

У лісі було прохолодно, і я час від часу мимоволі здригалася. Сонечко ще було низько, тому гріти мене особливо не поспішало. Не лізти ж в обійми до теплого дракона? Хоча... не така вже погана ідея, напевно.

Я поглянула на його широку спину. Саргон упевнено йшов попереду, шукаючи галявину, де можна було б перетворитися. Ось кому пощастило бути гарячим і зовсім не мерзнути!

— Стукіт твоїх зубів уже розполохує тварин по всьому лісу, — раптом пролунав глузливий голос хлопця.

Він продовжував іти й навіть не обернувся.

— Мені холодно, — буркнула я і ще сильніше обійняла себе руками.

— У тебе плащ за спиною.

— Блін, я про нього забула! — стукнула себе долонею по лобі.

Яка ж я дурепа! Тягну за собою сумку з двома теплими плащами й мерзну, як остання безхатько.

— Міг би й раніше нагадати, — насуплено сказала я, зупинившись, щоб дістати плащ.

— Я думав, це твій план — налякати хижаків, — коротко всміхнувся цей вредний ящір.

— Навряд чи це їх налякало б, — хмикнула я. — Навпаки, вони б раділи, що здобич сама змерзла насмерть і їм залишиться лише мене схрумкати.

— Я б не дозволив, — впевнено сказав Саргон.

Мої очі полізли на лоба від здивування. Це що, я йому настільки важлива, що він готовий захищати мене від монстрів?

— Навіщо мені ділитися їжею з кимось іще, якщо можна самому все з’їсти, коли інших варіантів не залишиться? — серйозно додав він.

Я натягнула на себе плащ і закашлялася, коли до мене нарешті дійшов сенс його слів.

ЩО?!

— Ти жартуєш? — шоковано прошепотіла я.

— Я рідко жартую.

— Ти казав, що не харчуєшся людьми, — наче ж так він мені казав?

— Авжеж, — хмикнув він.

А мені захотілося тріснути його чимось по голові. Я не розуміла, жартує він чи справді може мене з’їсти.

— Я несмачна.

— Ти цього не знаєш.

— Ем… — я не знайшла слів, що йому відповісти. Просто мовчки пішла далі, міцніше закутавшись у плащ і сподіваючись, що це лише його дурні жарти.

Він продовжував човгати попереду, щось насвистуючи собі під ніс. Це починало дратувати.

— Я тебе, взагалі-то, лікувала. Хто ж свого лікаря жере? — через кілька кроків усе ж не витримала я.

У відповідь почувся його тихий сміх.