Глава 33

Ми попрямували через велике подвір’я до колодязя. Навколо панувала ідеальна чистота: жодних інструментів під ногами, горщики з квітами акуратно розставлені вздовж стін. Навіть у нічній темряві тут було затишно. Зірки й місяць знову стали нашим єдиним освітленням.

Ми оминули кілька сараїв. Звідти долинали звуки худоби, а запах не залишав жодних сумнівів щодо її присутності.

— Ти йди вмивайся, а я зроблю нам солом’яне ліжко, — тихо сказав Саргон.

— Чого ти шепочеш? — так само пошепки запитала я.

— Не маю жодного бажання знову лякати худобу. Нас точно виженуть, якщо вона почне волати на все село.

— Добре, що хоч зараз прибирати в корівнику не змусили, — пирхнула я, згадавши коров’ячі «подарунки» для Саргона.

— Цього разу пішла б зі мною, — хмикнув хлопець. — А тепер іди, у нас мало часу на сон.

Я скривилася, але сперечатися не стала. Зрештою, після такого насиченого дня сон був саме тим, чого мені найбільше хотілося. Та спершу потрібно було привести себе до ладу.

Коли Саргон зайшов до нашого тимчасового прихистку, я швидко скинула одяг біля бочки й заходилася змивати з себе бруд. Вода справді була теплою, але митися таким чином було зовсім незручно. Як же хотілося поніжитися в гарячій ванні з пухнастою піною!

Щойно я про це подумала, у голові запаморочилося, а скроні пронизав гострий біль. Я вхопилася за краї бочки, намагаючись утриматися на ногах.

Перед очима раптом виникла картинка. Я лежала в білосніжній ванні, наповненій фіолетовою піною. Навколо — світлі гладенькі стіни, а згори лилося яскраве світло. Звідусіль лунала гучна, жвава музика, і я підспівувала їй.

Це точно була я… Я не сумнівалася.

Біль у скронях посилився, у голові запульсувало так, що я ледве могла стояти. Не втримавшись, я скрикнула.

— Ні на хвилину тебе не можна залишити одну, — пролунав десь поруч втомлений голос Саргона.

Я намагалася стояти нерухомо, щоб біль не посилився. Навіть дихала через раз, чекаючи, коли цей жах нарешті закінчиться. Згодом картинка перед очима зникла, але почувалася я все ще паскудно.

Раптом я відчула на обличчі прохолодні вологі дотики. Це трохи привело мене до тями, і я спробувала повільно розплющити очі. Крізь пелену запаморочення побачила Саргона, який дбайливо витирав моє обличчя вологою ганчіркою.

— Тобі краще? — тихо запитав він, прибравши руку від мого обличчя. — Не впадеш?

Я повільно похитала головою. Біль поступово відступав, зате накотила дика слабкість. Ноги почали підкошуватися, і я б неодмінно звалилася, якби сильні руки Саргона не підхопили мене вчасно, втримавши на ногах.

— Брехуха, — хмикнув мені на вухо хлопець і підхопив мене на руки.

У мене зовсім не залишилося сил сперечатися чи намагатися злізти, тож я просто змирилася й міцніше обійняла його за шию, уткнувшись обличчям у груди.

Саргон заніс мене до сінника. У ніс одразу вдарив насичений аромат свіжого сіна. Тут було тепло й сухо.

Пройшовши кілька кроків, він обережно поклав мене на м’яку й товсту ковдру, якою застелив велику купу соломи. Я зручніше вмостилася й заплющила очі, сподіваючись, що біль нарешті зникне повністю.

Відчула, як хлопець накрив мене ще однією ковдрою. 

— Дякую, — ледь чутно промовила я.

— Знову спогад? — запитав Саргон, і я почула, як він почав чимось шурхотіти.

— Угу, — промимрила я.

— Ти так швидше десь уб’єшся, поки все згадаєш, — хмикнув хлопець. — Я ж не завжди зможу тебе ловити.

Я нічого не відповіла. По-перше, у мене просто не було сил. А по-друге, я й сама цього боялася. Без нього я точно пропаду.

— Піду заберу твої речі. І треба спробувати щось поїсти. Можливо, швидше прийдеш до тями, — сказав хлопець і пішов.

Кілька митей я лежала, ні про що не думаючи. Та раптом згадала його останні слова й різко розплющила очі. У голові ще паморочилося, але я вже майже не звертала на це уваги. До мене нарешті дійшло. Він сказав «твої речі»!

Трясця! Я ж знову перед ним абсолютно гола! Який сором!

— Капець, — простогнала я.

— Знову боляче? — почувся голос Саргона. Він саме зайшов до сінника.

— Не зовсім, — тихо відповіла я й заплющила очі.

— Тоді що? — зацікавлено запитав хлопець, підходячи ближче.

— Мені соромно, — пискнула я.

— Через що?

Я мовчала. Язик просто не повертався вимовити це вголос.

— Через це? — хлопець коротко засміявся.

Розплющивши очі, я ледь розгледіла в темряві свій одяг і знову застогнала від сорому.

— Це вже входить у звичку, — хмикнув Саргон. — Не хвилюйся, я не надто роздивлявся.

— Через темряву? — нервово хихикнула я.

— Ні. Дракони чудово бачать у темряві, — впевнено відповів він. — Просто перед очима в мене був кошик із їжею. Я надто голодний, щоб задивлятися на напівпритомних дівчат.

Я тихо засміялася. Зроблю вигляд, що все саме так, як він каже. Біль ущух, залишилася лише слабкість у тілі. А ще розмова про їжу розбудила мій порожній шлунок.

— Що там смачненького? — запитала я, переводячи тему на щось цікавіше.

Саргон поклав одяг біля моїх ніг і відійшов на кілька кроків.

— Овочі, фрукти й кілька шматків м’ясного пирога, — задоволено промовив хлопець. — Давай швиденько все це з’їмо й лягатимемо спати.

— Я тільки за! Тобі пощастило, що я зараз слабка, а то довелося б битися за кожен зайвий шматочок їжі, — пожартувала я.

— Куди мишці тягатися з голодним драконом? — пирхнув хлопець і вклав мені в руку теплий шматочок пирога.