Глава 32

— Пішли шукати, де можна переночувати й поїсти, — пролунав сонний голос хлопця, коли надворі вже зовсім стемніло.

— Ще б помитися, — пробурмотіла я, важко підводячись на ноги.

— То вже як пощастить, — Саргон теж підвівся й простягнув мені руку. — Пішли?

Я мовчки кивнула й вклала свою долоню в його велику, гарячу долонь.

Це вже стає якимось ритуалом. І чомусь від цього простого жесту всередині все затріпотіло. Наче щось тепле огорнуло серце, а на обличчі сама собою з'явилася дурнувата усмішка. Добре, що навколо було темно й Саргон її не бачив. Ще пояснюй чого це я така задоволена. Якби ж я сама знала…

Ми рушили до першої хатини біля поля. У місячному світлі вона здавалася досить охайною, хоча роздивитися її як слід я не могла. У вікнах горіло світло, отже, господарі ще не спали. А це означало, що в нас був шанс напроситися на нічліг.

Обійшовши хатину, ми зупинилися біля дверей. Саргон упевнено постукав, а тоді нахилився до мене.

— Для всіх ми — пара, — прошепотів він. — Так буде менше запитань і більше довіри.

Я здивовано витріщилася на нього, але відповісти не встигла — двері відчинилися. На порозі стояв хлопчик років шести: худенький, засмаглий, із темними кучерями. Він насторожено переводив погляд із мене на Саргона й назад.

— Ви хто такі й що вам треба? — грізно пролунав дитячий голос.

— Доброго вечора, пане. Ми шукаємо, де б провести ніч. Можливо, ви знаєте, хто міг би прихистити нас і пригостити чимось поїсти? — звернувся до нього Саргон таким упевненим і поважним тоном, наче перед ним стояв король, а не шестирічний хлопчик.

Малий одразу розплився в широкій усмішці. Схоже, йому дуже сподобалося, що з ним говорять так серйозно.

— Хто там, Радею? — почувся ніжний жіночий голос.

За мить біля хлопчика з'явилася тендітна молода жінка з такими ж темними хвилястими кучерями, як у малого.

— Вони хочуть їсти й спати, — відповів Радей, дивлячись на неї.

— Комусь треба повчитися в них, — хмикнула жінка, легенько відсунула хлопчика від дверей і звернулася до нас: — Я вас слухаю.

— Вибачте, що потурбували, але ми трохи заблукали й дуже втомилися. Шукаємо прихистку на ніч, та, на жаль, заплатити монетою не можемо. Хіба що віддячимо роботою, — спокійним і напрочуд ніжним голосом відповів Саргон.

Було незвично чути від нього таку інтонацію. Я вже звикла до вічно невдоволеного тону або глузливих зауважень. Тим часом сама зробила якомога жалісніший вигляд. Спати в ліжку мені подобалося значно більше, ніж на траві чи каменюках. Та й спина досі не пробачила мені ночівлю в печері.

Жінка кілька митей уважно розглядала нас. Мабуть, вирішувала, чи варто довіряти чужинцям і чи не принесемо ми із собою якихось неприємностей.

— Можу запропонувати лише сінник поруч з хлівом. Вільної кімнати в мене немає, але там тепло й сухо. Навіть якщо вночі піде дощ, ви не промокнете. Ковдри теж знайду, — нарешті відповіла вона.

Шкода. А так хотілося на ліжечко! Але ні, то ні.

— Ми вам неймовірно вдячні, пані, — Саргон поклав руку на груди й коротко схилив голову.

— Зараз винесу ковдри. Почекайте, — сказала жінка й зачинила перед нами двері.

Ми залишилися самі на темній вулиці.

— Ну, могло бути й гірше, — знизав плечима Саргон і відійшов на кілька кроків. — Спати в лісі теж могли б, але я ще не повністю відновився.

— Щось болить? — стурбовано запитала я й швидко наблизилася до дракона, взявши його за руку.

Саргон здивовано глянув на наші руки, а потім повільно підняв очі й подивився мені просто в обличчя. Не знаю, про що він думав, але від його пронизливого погляду мене обдало теплою хвилею від маківки до кінчиків пальців.

— Ні, — коротко відповів він. — Просто треба краще відпочити й поїсти. На полювання мене зараз зовсім не тягне.

Я кивнула на знак згоди, але руку так і не прибрала. Ми продовжували стояти й мовчки дивитися одне на одного ще кілька секунд, поки наше дивне заціпеніння не перервав скрип відчинених дверей.

Ми одночасно здригнулися й повернули голови до жінки, яка стояла на порозі з цілою купою ковдр у руках.

— Ось, тримайте. Усе, що можу запропонувати. Вони старі, але чисті, — промовила вона, простягаючи нам ковдри, проте сама з будинку не вийшла. Я нарешті відпустила руку Саргона, і він рушив до жінки, щоб забрати ковдри.

— Он там, за колодязем, знайдете вхід, а біля самого колодязя є бочка з теплою водою. Сьогодні сонце добре її прогріло, — сказала вона, передаючи йому згорток. Потім обернулася й гукнула: — Радей! Швидше неси кошик!

За мить у дверному отворі з'явився хлопчик, тягнучи за собою велику плетену корзину з їжею. Жінка забрала її в дитини й простягнула Саргону.

— Це все, що можу вам дати, — промовила вона, відступаючи вглиб будинку. — Нічого віддавати не треба. Єдине прохання — зникніть на світанку. Мій чоловік повернеться з полювання, а він не дуже любить чужинців.

Саргон переклав ковдри в одну руку, а іншою взяв кошик.

— Щиро вдячні вам за допомогу, пані. На світанку нас уже не буде, — запевнив він її теплим голосом.

Жінка мовчки кивнула й зачинила двері.