Глава 31

Зі сну мене витяг запаморочливий запах смаженого м’яса. Це що, знову глюки?

Я відкрила очі й побачила, що Саргона поряд немає. Отже, він уже зрання куховарити надумав?

Я ліниво потягнулася на ліжку, а потім встала й почовгала на аромат їжі. Шлунок одразу почав дуже наполегливо просити на допомогу своїм бурчанням.

— Доброго ранку, — промовила я, зайшовши до кімнати.

Хлопець стояв біля каміна з казаном у руках. Який хазяйновитий. Хоч заміж іди.

Саргон обернувся й мило усміхнувся.

— Доброго. Голодна?

— Не те слово, — усміхнулася у відповідь. — Як себе почуваєш?

Я підійшла ближче й машинально поклала долоню йому на чоло. Так багато це робила минулої доби, що вже увійшло у звичку. Саргон завмер, дивлячись на мене якимось дивним поглядом, якого я так і не зрозуміла.

— Температури нема, — радісно сказала я й прибрала долоню.

— Вже все добре, дякую, — прокашлявся Саргон і опустив погляд на казан, який поставив на підлогу. — Готово. Можна їсти.

Швидко поснідавши, ми почали збиратися в дорогу. Ще трохи перепочити й набратися сил Саргон відмовився, наполягаючи на тому, що й так багато часу втрачено. Але хоча б випити знахарського чаю для профілактики мені його вмовити вдалося.

Поки я заварювала траву, Саргон обнишпорив весь дім, намагаючись знайти хоч щось корисне, що можна забрати із собою.

— Дивись, що я знайшов! — вигукнув хлопець, заходячи до кімнати.

Я зняла казан із вогню й обернулася. В руках він тримав якусь купу старих тканин.

— Що це? — здивовано спитала я.

— Два плащі, — задоволено відповів Саргон, демонструючи свою знахідку. — Хоч якийсь захист від дощу й нічного холоду в печерах.

— Це дійсно корисно, — погодилася я. — Щось ще знайшов?

— Пару непоганих ножів, одну срібну монету, за яку можна купити хіба що трохи їжі, і стару діряву сумку. У неї можемо скласти плащі, щоб на собі не тягати в спеку.

— Ну, непогано. Добре, давай пити чай і по конях, — весело сказала я.

— Може, ти мала на увазі по драконах? Я на коня мало схожий, — насупився Саргон.

— Я не тебе мала на увазі, вибач. Просто саме вирвалося. Мабуть, у минулому часто так говорила, — знизала я плечима.

Саргон на мить замислився.

— Дивні у тебе слова з минулого. Ти наче не з цього світу, — сказав хлопець і сів біля казана.

Та ну, дурня якась. А з якого світу я маю бути? Не стала надто замислюватись над його словами і приєдналася до чаювання. На нас ще чекає довга дорога.

Вилетіли ми одразу, щойно допили чай. Саргон сказав, що маємо дістатися найближчого поселення ще до ночі. Можливо, там знайдеться якийсь прихисток в обмін на пару ножів і срібну монету. А якщо ні, то ліс стане нашим домом на невизначений термін.

Ще невідомо, чи приймуть мене цілителі в столиці. А якщо ні, то я навіть не уявляю, що робити далі й де шукати гроші. Найменше мені хотілося бути тягарем для Саргона. Він уже міг би бути далеко від братів, у безпеці, якби не я. Через мене він втрачає дорогоцінний час, і від цього совість гризе мене зсередини.

Ми й справді дісталися невеличкого гірського поселення лише на заході сонця. Переліт дався нелегко моєму бідолашному дракону, який без упину махав крилами. Та й моє тіло не надто раділо такій подорожі. Здавалося, я вже не відчувала жодної його частини.

Щойно Саргон приземлився, я сповзла з його спини й розкинулася на траві зірочкою.

— Усе, добий мене й лети до своїх білих драконів, — проскиглила я.

— Пф! Я стільки тягав тебе на собі, щоб так швидко здатися? Е ні! Вставай, кімнатна квіточко, — весело промовив хлопець і плюхнувся на траву поруч зі мною.

— Тільки після тебе, — пирхнула я.

— Зараз хвилинку полежу й встану. — позіхнув Саргон, вмощуючись зручніше.

Ми мовчки лежали поруч, спостерігаючи, як на небі одна за одною з’являються зірки. У траві цвірінькали комахи, а тіло ніжно обдував теплий вітерець. Навколо панували тиша й спокій. Було так затишно, що вставати зовсім не хотілося.

Здається, за останні дні я вперше почувалася настільки спокійно. І, що найдивніше, саме поруч із драконом, який ще зовсім недавно був для мене загадковим і трохи страшним.