Глава 30

Аж до вечора я відпоювала хлопця відваром. Це було те ще випробування, бо сам він рота не відкривав. Тож мені доводилося давати йому потроху… просто з рота в рот.

Іншого способу я не придумала. Нічого підходящого не знайшла, навіть ложки. А заливати йому відвар просто з казана було б ще дурнуватіше. Швидше втоплю, ніж вилікую.

Він усе одно був без свідомості, тож навряд чи відчує, що якась божевільна намагається напоїти його таким способом. Спочатку було трохи бентежно, але бажання вилікувати його будь-якою ціною перемогло сором.

Випила сама й влила в Саргона пів казана чаю. Йому потрібні були сили, щоб одужати, а мені — щоб не впасти від голоду й втоми. Смак був доволі приємний, ну або я просто сильно хотіла їсти. Ця трава трохи заспокоїла порожній шлунок.

Голова йшла обертом, руки тремтіли. Я ще кілька разів бігала до колодязя міняти воду, щоб обтирати Саргона. Втомилась, як чортяка.

Він так і не прокинувся до ночі, але одне радувало: жар спав. Тепер я вже могла спокійно тримати долоню на його шкірі й не боятися обпектися.​

Я навіть не помітила, коли заснула. Здавалося, крізь сон хтось ніжно торкався мого обличчя: легко проводив пальцями по щоці, дбайливо прибирав волосся з чола… Було так приємно й затишно, що я ледь не замуркотіла, як кошеня. Відкривати очі геть не хотілося — лише лежати й насолоджуватися цим теплом.

​— Сніжано… Будь ласка… — чоловічий голос долинув наче крізь товщу води.

​Я здригнулася й різко розплющила очі. Кілька секунд просто кліпала, намагаючись зрозуміти, де перебуваю, поки не відчула холодну підлогу під собою. Ой. Виявляється, я так і заснула сидячи, прихиливши голову до краю ліжка.

​Поруч спокійно й нерухомо спав Саргон. Я завмерла. Якщо він спить, то хто щойно мене гладив? По спині одразу пробігли мурашки. Тут що, привиди водяться?

​Перелякано озираючись довкола, я необережно штовхнула ногою порожній казан. Той із гуркотом покотився по підлозі. Саргон різко здригнувся й розплющив очі, а я, не встигнувши навіть подумати, підскочила й кинулася його обіймати:

​— Ура! Ти не вмер!

​— Ай… не кричи, голова болить, — простогнав він, і я відразу відсторонилася. — Я наче й не збирався.

​— Скажи це своїй лихоманці! Я тебе майже добу від неї витягувала!

​Я сіла поруч і приклала долоню до його чола — прохолодне. Аж видихнула від полегшення.

​— Ну слава богу…

​— Що… що ти робила? — хрипко запитав він.

​— Ти з учорашнього ранку провалявся без свідомості, намагаючись перетворитися на смажену ящірку, — зауважила я, скрестивши руки на грудях.

​Саргон кілька секунд мовчки дивився на мене, а потім його погляд повільно перемістився на підлогу: на відро, мокрі ганчірки, перевернутий казан і знову на мене. Здається, до нього нарешті дійшло. Сонна розгубленість зникла, а в очах з'явилося щось зовсім інше — тепле й щире.

​— Дякую, — тихо сказав він.

​Я чомусь одразу відчула, як починають горіти щоки, і зніяковіла:

​— Та нічого… Ти ж не міг сам себе лікувати. Хочеш ще чаю? Трави тієї бабці виявилися не такими вже й безкорисними. Більше в нас усе одно нічого немає.

​— Чаю? — він здивовано насупився. — Я його пив?

​— Ем… не зовсім, — я кашлянула й відвела погляд. — Я його тобі… вливала. Не питай як, головне, що допомогло.

​Кутик його губ поповз угору:

​— Добре.

​І раптом він простягнув руку. Пальці обережно торкнулися мого волосся, заправляючи пасмо за вухо, а долоня м'яко провела по щоці. Тепла, надто знайома рука. У мене аж перехопило подих — знову ці дотики! Ті самі, які я відчувала уві сні.

​— Ти точно тільки-но прокинувся? — тихо запитала я. — Не раніше, коли я спала на підлозі?

​— Я прокинувся від гуркоту казана, — впевнено промовив він, а його брови злетіли вгору. — Чекай, ти весь цей час сиділа на підлозі?

​— Неважливо! — я гарячково замахала руками, закриваючи тему. — Тобто ти точно мене не торкався?

​— Ні. А що?

​У мене всередині все похололо.

​— Та нічого, — нервово усміхнулася я. — Мабуть, привид.

​— Що таке привид?

​Я ледь не вдарила себе долонею по лобі. І цього він не знає?!

​— Душа померлої людини, яка може залишатися серед живих.

​Саргон дивився на мене так, наче я повідомила, що у нього з’явилися крила феї.

​— І з чого ти взяла, що тут є такі?

​— Не знаю, мабуть наснилося. — відмахнулася я. Якщо продовжу, то точно за божевільну сприймати почне. — То що, ще чаю?

​Він кілька секунд мовчки спостерігав за моїми метаннями, а потім ледь усміхнувся:

​— Ні. Лягай спати, ти втомилася. До ранку все почекає.

​У його голосі не залишилося жодного жарту. Трохи завагавшись, я кивнула, перелізла через нього на інший бік ліжка й лягла спиною. Спати справді хотілося страшенно. Згорнувшись клубочком, я натягнула на себе край ковдри, але відбирати її повністю не стала — раптом температура знову підніметься, ще замерзне.

​Я вже майже заплющила очі, коли відчула, як ковдра накриває мене повністю. Обернулася — Саргон лежав зовсім близько, майже обличчям до обличчя. Він тепло усміхнувся й вмостився на подушці:

​— Спи спокійно, рятівниця моя. Вмирати не буду, обіцяю.

​— Добре, — тихенько засміялася я.

​Він заплющив очі, я теж. Тільки слова «рятівниця моя» ще довго лунали в голові, але цього разу я заснула зі спокійною душею.