Глава 29

Прокинулася я від відчуття, наче плаваю на спині в лаві. Ще й затісно якось.

Відкрила очі й повернула голову назад. Позаду була зовсім не лава, а Саргон, який обіймав мене зі спини. Мда. Цікаві в нас ранки: то я видеруся на нього, то він міцно притискає мене до себе.

Я спробувала вибратися, бо було нереально жарко. Він, звісно, завжди гарячий, але сьогодні щось аж кипить. Відповзла на відстань і сіла. Саргон важко дихав і трохи тремтів, обличчя підозріло почервоніло. Що це з ним?

Я простягла руку до його чола й одразу відсмикнула — мало не обпеклася. Та він же горить! Блін, що ж робити? Він що, захворів? Цього ще не вистачало! Як узагалі лікують драконів?

— Саргоне, прокинься, — почала нервово будити його, штовхаючи в плече.

Може, це в нього нормальний стан, а я вже встигла запанікувати? Він лише застогнав і натягнув ковдру на голову.

— Саргоне, годі спати. Скажи, чому ти такий гарячий? — спробувала ще раз до нього достукатися, але марно. Він не реагував.

Щось мені підказує, що його прогулянка під дощем принесла свої результати. Ну клас! Ми в старій халупі посеред лісу, без жодних ліків і навіть натяку на цивілізацію. Я — з абсолютно порожньою головою, а дракон — із лихоманкою. Оце влипла!

Згадала, що біля каміна залишилося пів відра води. Треба охолодити Саргона, бо ще трохи — і він диміти почне.

Замотала ковдру на грудях і стрімко спустилася на перший поверх. Заглянула в камін: вугілля ще трохи тліло. На підлозі ще кілька дерев’яшок лежало, але треба буде пошукати більше дров. Схоже, ми тут затримаємося.

Наш одяг уже повністю висох. Я швидко перевдяглася, вхопила відро із залишками води й побігла назад на другий поверх.

Наступні нескінченні хвилини обтирала тіло хлопця вологою ганчіркою, яку я зробила зі штори. Довелося зняти її і порвати на шматки, навряд чи колишній господар буде проти. Ще одну смужку тканини поклала Саргону на чоло й змінювала кожні кілька хвилин — вона буквально висихала від його жару майже одразу.

Паніка мене не відпускала. Я не знала, чим ще можу допомогти. Потрібні ліки, але тут нічого немає. Чим ще лікуються зазвичай?

Я напружила мозок, намагаючись витягнути з нього хоч щось корисне. Марно.

Хоча ні. Щось підказувало, що треба пити багато рідини. Але що саме? Просто воду з колодязя?

Мені спав на думку мішечок із травами, який дала знахарка. Він постійно був прив’язаний до мого поясу. Бабуся запевняла, що мішечок водостійкий, тож трави всередині мають бути сухими. Ну що ж, перевіримо.

Я полізла рукою в мішечок — і справді, трава залишилася абсолютно сухою. Цікаво, чи впізнаю я хоч щось із цього гербарію?

Піднесла одну травинку до носа й одразу впізнала запах... м’яти. Чомусь цей аромат був мені теж дуже близький. Наче я часто його відчувала. Може, це як із кавою? Варила комусь чай із м’яти?

Я на мить завмерла, намагаючись ухопитися за цей спогад, але в голові знову було порожньо. Ну тоді і дракону приготуємо. Гірше вже точно не буде. 

Треба набрати чистої води, ця вже не годиться для пиття. Кинула погляд на хлопця, який виглядав виснаженим, і поспішила з відром на двір — до колодязя.

На вулиці після бурі було прохолодно, але небо вже очистилося. Вологе повітря пахло мокрою землею, а десь із дерев ще зрідка падали важкі краплі. Нам би в дорогу, а не ось це все…

Колодязь справді стояв недалеко. Виглядав він навіть краще за будинок, наче найміцніші каменюки витратили саме на нього. Лише подекуди мох вирішив прикрасити собою цю нехитру споруду.

Я зачепила відро за мотузку з металевим гачком і закинула його всередину. Відро летіло кілька секунд, а потім із гучним «бульк» плюхнулося у воду. Ще через пару хвилин я вже тягла повне відро назад до хати, важко переставляючи ноги. Щось я втомилася… Хоч би теж не захворіти, бо так і помремо тут разом.

Закинула останні дровеняки в камін і, поки вогонь розгорався, швидко відмила казанок від нашої вчорашньої вечері.

Їсти б теж не завадило, але я точно не зможу нічого вполювати. Та й залишати Саргона самого зараз не хотілося. Отже, будемо пити знахарський чай. Сподіваюся, вона ніяких отруйних бур’янів не накидала в цей мішечок.

Налила пів казана води й підвісила його над вогнем. А поки вода закипала, побігла перевірити свою жертву, ой, тобто пацієнта.

Нічого не змінилося. Він так і лежав, скручений у великий клубочок, наче намагався зігрітися. Я присіла поруч і торкнулася його чола. Гарячий. Ні, навіть не так — він був просто пекельно гарячий.

Я швидко прибрала руку й подивилася на Саргона, він навіть не ворухнувся.

— Ну й що мені з тобою робити? — втомлено спитала я.

Відповіді, звісно, не отримала. Підтягнула плед вище, вкриваючи йому плечі, і ще раз промокнула ганчірку водою.

— Тільки не залишай мене… — прошепотіла я.

І в цей момент я переживала вже не через те, що без нього не доберуся до міста, а через нього самого. За цей короткий час цей хлопець перестав бути просто загадковим незнайомцем. Я не знала, коли саме це сталося, але тепер сама думка про те, що можу його втратити, стискала груди.