Глава 27

Саргон не повертався доволі довго. Я вже встигла назбирати кілька старих табуретів, відірвала від напівзгнилих дверей дошки, а на кухні ще й знайшла невелику корзину з дровами. Тільки от чим усе це підпалити — так і не знайшла.

Пф. Без дракона я точно здохну, навіть не дійшовши до столиці.

Я визирнула у вікно. За склом усе ще лилася злива. Де ж він так довго ходить? Спочатку я просто чекала. Потім почала нервово ходити кімнатою, раз у раз поглядаючи на двері. А раптом із ним щось сталося? Раптом його з'їли хижі корови. Як їх там називали? Блін, забула.

Хоча… він же дракон. Повинен бути сильнішим за тих монстрів?!

Я вже серйозно збиралася вийти на пошуки, як вхідні двері гучно скрипнули. Я різко обернулася. У хату зайшов Саргон. Мабуть, ще більш промоклий, ніж був до цього. Хоча куди вже більше?

В одній руці він тримав відро з водою, а в іншій — якусь величезну пташку.

Я кілька секунд мовчки витріщалася на нього.

— Саргоне… це що?

— Вечеря, — коротко кинув він і попрямував до каміна.

— А де ти воду знайшов? Чи це дощ? — здивовано спитала я.

— Там старий колодязь у дворі. 

— Ти наче супермен, — хмикнула я, оглядаючи його здобич.

— Що це? — здивовано спитав він.

А я підвисла.

— Поняття не маю, — знизала плечима. — Просто на автоматі сказала. Можливо, щось з мого минулого життя.

Він лише здивовано підняв брову, але нічого не відповів.

Поклавши пташку на підлогу, Саргон почав стягувати з себе мокрий одяг. Спочатку сорочку, а потім і штани. Я мимоволі затамувала подих, очікуючи, що його підштаники теж підуть услід за ними.

Але ні. На цьому роздягання закінчилося. Я тихенько видихнула. Чи то від розчарування, чи то від полегшення — сама не зрозуміла.

Мою реакцію Саргон, схоже, помітив. Але лише посміхнувся й почав розпалювати камін своїм вогняним подихом, частково перетворюючись на дракона. Якось і моторошно, і заворожуюче водночас. Ці вертикальні смужки-зіниці, великі ніздрі і витягнуті вперед щелепи, дуже виділялися на обличчі хлопця.

Невдовзі в кімнаті стало тепліше. Вогонь весело потріскував, а за вікном безупинно барабанив дощ.

Саргон швидко обробив пташку, готуючи її до запікання, поки я бігала по всіх кімнатах у пошуках хоч якогось сухого одягу чи ковдр.

З одягом, на жаль, не пощастило, а ось дві ковдри знайшлися. Щоправда, на вигляд вони більше нагадували смачну вечерю для молі. Але це краще, ніж нічого. 

Я вирішила теж зняти з себе одяг і просто завернутися в одну із ковдр. Плювати, як це виглядає, так значно тепліше.

Підняла з підлоги одяг Саргона і розвісила разом з моїм на спинці крісла, яке поставила ближче до вогню. Саргон мовчки спостерігав за мною, іноді відволікаючись на м’ясо, що шкварчало в казані, який я знайшла на кухні.

Закінчивши з розвішуванням, я сіла на підлогу коло вогнища, загорнувшись з головою у суху ковдру, і заворожено дивилася на полум'я. Від запаху смаженого м’яса шлунок знову заспівав серенади. 

— Я думав, що тільки дракони бувають такі голодні, — усміхнувся Саргон, знімаючи казан з вогню.

— Я спалила багато нервів за останній час, треба ж їх якось відновлювати, — усміхнулася у відповідь.

​Він улаштувався навпроти, простягаючи мені велику гомілку бідної пташки, тримаючи за кістку. Я обережно взяла, намагаючись не обпектися, а потім почала повільно їсти. 

Саргон також взяв гомілку. Ми їли мовчки, насолоджуючись смаком і вперше за весь цей божевільний день між нами не було поспіху. Не треба бігти, не треба летіти. Тільки ми двоє, затишок біля каміна, буря за стінами і найсмачніша вечеря.

​— Знаєш, — тихо мовила я, коли ми вдосталь наїлися, — Мені чомусь вважається, що дракони бувають тільки в казках.

​Він усміхнувся кутиками губ:

​— Але ти вже кілька днів каталася на одному з них.

​— Ну, «каталася» — це надто гучно сказано.

​— Зате цього разу ти майже не верещала. — тихо засміявся хлопець.

​Я підняла на нього очі:

​— Це просто тому, що я почала тобі довіряти.

Не знаю, навіщо я це сказала, але саме це я відчувала. ​Усмішка миттєво зникла, а його блакитні очі застигли на моєму обличчі.

​На кілька секунд у кімнаті зависла тиша. Наші погляди зчепилися, і раптом здалося, що навіть гуркіт дощу за вікном відійшов на другий план.

​Я першою не витримала й відвела очі, відчуваючи, як щоки обпікає рум'янець:

​— Мабуть... краще лягати спати. — тихо сказала я.

​— Мабуть.

​Він підвівся, узяв свою ковдру й простягнув мені руку. Я схопилася за неї і швидко підвелася, міцно тримаючи ковдру іншою рукою. Ще не вистачало голяка перед ним опинитися, було б ще більше ніяково.

​Я вмостилася на ліжку, максимально тримаючи дистанцію від хлопця поряд, але сон не йшов. І справа була зовсім не в грозі чи чужому ліжку... Я просто надто гостро відчувала його присутність у цій темряві.

​За вікном спалахнула сліпуча блискавка. Я мимоволі здригнулася, ледь язика не прикусила. Ой, мамцю!

​— Боїшся грози? — одразу озвався він з пітьми.

​— Ні. — збрехала я. 

Капець, що я за лякливе створіння? Довбану грозу і ту боюся. Як же я жила до втрати пам'яті? Від будь-якого шурхіту тремтіла, як зайченя?

​Грім ударив так, що шибки в рамах забряжчали. Я рефлекторно натягнула ковдру до самого носа.

​У темряві пролунав його тихий смішок:

​— Ну-ну. Дуже безстрашна.

​— Не смійся з мене! — обурилася я.

— Повзи ближче, а то ще впадеш від переляку. — тихо сказав він.

Куди ближче? Я ж зовсім гола під ковдрою. Раптом я знову уві сні на нього полізу зверху? Це буде максимально… кхм, дивно.

— Ні, дякую. Нікуди я не звалюся. 

— Ну як знаєш, — сказав Саргон і перевернувся на бік, спиною до мене. — Якщо змерзнеш — не соромся, підповзай. 

Я ​міцно заплющила очі, намагаючись ігнорувати і небесну стихію, і його рівне дихання на іншому краю ліжка. ​Але заснути все одно не вдавалося. І найгіршим було те, що лякала мене вже зовсім не гроза за вікном.