Глава 26

​За п'ять хвилин ми знову піднялися в повітря. ​Спершу все йшло непогано. Небо темнішало, але згори не капало. Вітер, правда, став різкішим, але дракон впевнено розтинав крилами пориви. Я навіть встигла повірити, що ми проскочимо.

​Аж поки на щоку не впала перша важка крапля. Я закинула голову, побачивши чорну хмару, вигукнула хлопцю:

​— Здається, ми не встигли...

​Дракон промовчав. За секунду друга крапля вдарила в лоб, третя — в ніс, а ще за хвилину на нас обрушилася така злива, що попереду стала суцільна стіна з води.

​— Нам точно треба летіти далі?! — крикнула я крізь шум дощу.

​Він повернув голову, але в цьому гуркоті слова були марні. Дракон різко заклав віраж і пішов на зниження прямо в ліс.

​Я з переляку вчепилася в нього всіма кінцівками і заволала:

​— А-а-а! Що ти робиш?!

​Звісно, мені ніхто не відповів. 

Ми опустилися нижче, і тільки тоді я помітила між дерев стару кам'яну будівлю. Вона геть заросла плющем, дах місцями провалився, але один край споруди все ще тримався купи.

​Дракон приземлився біля самої хатини. Я ледь встигла сповзти на землю, як він знову став людиною. 

Я швидко забігла під дах ґанку, щоб скоріше сховатися від дощу, Саргон швидко стрибнув вслід за мною. Ми обоє були мокрі до останньої нитки. Клятий дощ!

​— Оце я розумію повезло, — пробурмотіла я, віджимаючи пасма волосся. 

— Це точно. Ледь помітив серед дерев цю халупу. Але це краще, ніж стирчати під зливою. — знизав він плечима і розвернувся до важких дерев’яних дверей. Штовхнув їх із зусиллям, і як тільки вони відкрилися, ми прошмигнули всередину.

​У будинку було дуже темно, прохолодно й тихо. Запах стояв відповідний — старе дерево, пил і вогкість, яка за довгі роки буквально в'їлася в камінь.

​Я боязко роззирнулася:

​— Ти впевнений, що тут нікого немає? Раптом зараз нас вилами звідси погонять?

​— Будинок давно покинутий, це ж видно. — відповів він глузливим тоном.

​— Ну люди можуть жити в різних умовах. І це не найгірший варіант, — насуплено відповіла я. 

— Але не в цьому випадку. Єдині господарі тут — павуки на стінах. — весело хмикнув він. А у мене дрижаки по тілу побігли, і це не тільки від холоду. Павуків, як виявилося, я боюся так само, як і висоти. Капець, за що ж мені це покарання? Я когось вбила в минулому житті, чи що? 

​Хлопець пішов оглядати кімнати, а я попленталася слідом. На самоті залишатися не маю жодного бажання, краще хвостиком драконячим бігати. 

На першому поверсі знайшли порожню кухню, вітальню з каміном і ще кілька зачинених дверей.

​— Тут можна переночувати, — сказав він.

​— Якщо стеля не привалить нас посеред ночі. — нервово засміялася я.

​— Не привалить.

​— Ти так кажеш, ніби особисто її мурував. — скептично сказала я.

​— Якби я сумнівався, ми б залишилися надворі. — впевнено відповів він.

​— Ну ні, краще вже тут ухилятися від падаючої стелі. 

​Ми піднялися дерев'яними сходами на другий поверх і знайшли невеличку спальню. Я зробила крок усередину й завмерла. ​Посеред кімнати стояло ліжко. Одне-єдине.

​Я повільно повернула голову до свого супутника, він теж подивився на ліжко, потім на мене.

​— Я спатиму на підлозі, — в один голос випалили ми.

​Я не втрималася й пирснула від сміху:

​— Ну хоч у чомусь ми дійшли згоди!

​— Ти лягай на ліжко, — спокійно заперечив він.

— А ти? — здивовано спитала я.

— На крісло, — він кивнув на старе глибоке крісло біля вікна.

Я критично оцінила його габарити, а потім перевела погляд на крісло.

— Ти туди просто не помістишся.

— Поміщуся.

— Ти його зламаєш, — усміхнулася я.

— Воно пережило цей будинок. Переживе й мене, — хмикнув хлопець.

— Ми ж спали цієї ночі на одному камені. Невже на ліжку вдвох не вмістимося? Ліжко набагато ширше за ту каменюку. — намагалася переконати його. Ну правда, ми вже спали в обіймах, хай і зовсім не спеціально, але ж поряд.

— Навіть лізти зверху на мене не будеш? — грайливо запитав він.

Я миттєво перетворилася на червоний помідор. Ну от навіщо він це згадав?!

— Ні. Буду спати на самому краєчку.

— Ну-ну. — хмикнув він.

— Ой, усе. Давай краще знайдемо чим зігрітися, бо холодно до чортиків, — здригнулася я.

Мокра сукня неприємно липла до тіла, і мені страшенно хотілося зігрітися. Я вже хотіла вийти з кімнати в пошуках чогось дерев'яного для каміна, коли мій шлунок зрадницьки видав таке голосне бурчання, що його, мабуть, було чути на першому поверсі.

— Ой, вибач, — знітилася я.

Якось соромно стало, хоча я й не винна, що мій організм потребує їжі частіше, ніж раз на день.

Саргон важко зітхнув, дивлячись на мене.

— Зараз повернуся. Пошукай якісь стільці або, може, десь завалялися дрова.

Він рушив до дверей.

— Куди це ти? — я поспішила за ним.

— Пошукаю нам їжу.

— Там же злива! Ти промокнеш! — ошелешено вигукнула я.

— Я й так мокрий. Зате будемо ситі.

Саргон вийшов із будинку, а я так і залишилася посеред кімнати, шоковано дивлячись йому вслід. Це він тільки через мене туди попхався?