Глава 24

Ранок зустрів мене приємним теплом. Я б навіть сказала — жаром.

Відкрила одне око й одразу зустрілася з веселим поглядом Саргона, чиє обличчя було підозріло близько до мого.

— Зручно було? — спитав він, усміхаючись.

Я відкрила друге око й сонно закліпала.

— Ти про що?

— Ти спала на мені.

— Що? — здивовано перепитала я й підняла голову.

І тільки тоді зрозуміла, що він не жартує, я справді спала на ньому. Моя рука нахабно лежала поперек його грудей, нога закинута через живіт, а голова вмостилася просто на його плечі. Упс.

Мабуть, уві сні я тягнулася до тепла й поступово майже забрала собі всього дракона. Хоча сам винен, нічого бути таким гарячим. Але вголос цього я, звісно, не скажу.

— Ой, вибач! — я миттю прибрала свої кінцівки й сіла, відчуваючи, як щоки знову починають палати. — Я тобі не заважала спати?

— Ну чому ж? — він позіхнув. — Спав добре. А ось прокидатися було, скажімо так… незвично.

— І давно ти прокинувся?

— Хвилин тридцять тому.

— Чому ж не розбудив? — здивовано витріщилася я.

На його губах з'явилася підозріло задоволена усмішка.

— Ти так мило хропиш.

— Я не хроплю! — обурилася я, ще більше червоніючи.

Цього просто не може бути. Бреше. Сто відсотків бреше. Чи не бреше?

— Як маленька свинка. Хр-р-р… — Саргон кумедно зобразив хропіння, а потім розсміявся, побачивши мій обурений погляд.

— Та ну тебе! — я образливо розвернулася до нього спиною.

— Та чого ти? Полетіли краще готувати сніданок, — весело промовив він.

Я здивовано озирнулася. Щось він сьогодні на диво бадьорий. І ще дивніше — веселий.

Не розумію я цього представника ящіркоподібних. Учора мало не вбив мене поглядом, а сьогодні насміхається, що я сплю на ньому. Хоча… Я мимоволі усміхнулася, мені подобався цей його настрій.

Політ пройшов вдало й дуже швидко. Саргон приземлився на нашій галявині, де ми вчора вечеряли, і щойно я злізла з нього, він умить перетворився на людину.

— Зараз щось знайду поїсти, а ти підготуй вогнище. Впораєшся? — прискіпливо примружився хлопець.

— Так, — буркнула я. 

Знову в мені сумнівається. Не така я вже й нетямуща, гілки в купу зібрати багато розуму не треба. Після цього дракон зник серед дерев, а я взялася до роботи.

Спочатку назбирала сухих гілок, потім склала їх одна на одну, намагаючись відтворити вчорашню конструкцію Саргона. Виходило, якщо чесно, кривенько. Моя піраміда більше нагадувала купу дерев'яного мотлоху, яка от-от розвалиться від найменшого подиху вітру. Але я своєю роботою була задоволена. Головне — зробила сама. І ніхто не зможе сказати, що без Саргона я навіть багаття розпалити не здатна. Хоча… так. Розпалити його я не знаю як. Я ж не вогнедихаюча істота, як деякі.

Доведеться дочекатися Саргона й попросити його дмухнути на мої гілочки. Сподіваюся, дракони не вважають це принизливою роботою.

Через хвилин п’ятнадцять почулися кроки. Я підняла голову й побачила, як Саргон вийшов із тіні дерев, тримаючи в руках якусь пташку. Я мимоволі затримала на ньому погляд. Цікаво, як він їх ловить? В образі дракона чи людиною?

Хоча, якщо подумати, величезна крилата ящірка, що ганяється за пташкою лісом, мала б виглядати досить кумедно. Я ледь стримала усмішку.

Хлопець обдарував моє творіння таким поглядом, наче це було найбезглузніше, що він коли-небудь бачив, але промовчав. Я зробила вигляд, що не помітила.

Далі сніданком зайнявся Саргон. Я ж уважно стежила за кожним його рухом: як він обробляє здобич, як готує її над вогнем, скільки часу тримає м’ясо, коли перевертає. Треба запам’ятати, на випадок, якщо я все ж залишуся сама. Якось виживати треба буде, якщо пам’ять так і не повернеться.

Не сидітиму ж усе життя біля вогнища й чекатиму, поки якийсь дракон приготує мені сніданок. Я глянула на Саргона. Звучить, звісно, непогано. Але краще все-таки навчитися самій.

Поснідавши в повній тиші й прибравши за собою, ми почали збиратися в дорогу. Але перед цим мені треба було збігати в гості до кущика. Що я й зробила. І саме там згадала про білизну, яка досі сохла біля печери. Капець.

Що ж мені тепер — без трусів на дракона сідати? Та це вже якесь збочення!

Що робити? Як попросити його підкинути мене назад, щоб я забрала свої речі? Я ж від сорому згорю, як свічка. Сама я туди ніяк не долізу. Печера була на височенному виступі, і без Саргона мені туди точно не дістатися. Доведеться просити.

Глибоко вдихнула, зібрала залишки своєї гідності й вийшла з укриття.

Саргон стояв посеред галявини, засунувши руки в кишені штанів, і дивився в небо. Сонце вже піднялося доволі високо, починаючи припікати.

Я підійшла ближче й тихенько звернулася:

— Саргон, мені на секундочку треба повернутися до печери. Я дещо забула.

Він повільно повернув до мене обличчя, а потім хмикнув.

— Ось це? — спокійно запитав він.

І витягнув із лівої кишені мою білизну, тримаючи її просто перед моїм обличчям.

Я завмерла. Здається, навіть сонце перестало припікати, бо жар, який миттєво кинувся мені в обличчя, був значно сильнішим.

— Ти…

Я не змогла договорити. Саргон дивився на мене абсолютно спокійно. А потім кутик його губ поповз угору.

— Я подумав, що без цього тобі буде незручно, тож забрав перед вильотом.

— Дякую, — я швидко вихопила труси й бюстгальтер та побігла назад у свої кущики під веселий регіт хлопця.

Буду щаслива отримати хоч коротенький відгук: чи подобається вам ця історія? Не нудна? Можливо, затягнута? Напишіть пару слів, будь ласка, щоб я розуміла, як писати далі. Дякую! 😊