Глава 23

Щойно я закінчила прати білизну, як неподалік почулися кроки. Ліс уже швидко поглинав вечірній морок.

— Ти закінчила? — долинув голос Саргона.

— Так! Можеш виходити.

За мить його постать виринула з темних кущів і впевнено попрямувала до мене.

— Треба поспішати. Скоро зовсім стемніє і вийдуть на полювання вже на нас,  — серйозно сказав він.

— Добре. Я готова.

Я непомітно сховала за спину ще вологу білизну й засунула її за ремінець. Головне — не розвертатися до нього спиною.

— Стій там, — раптом зупинив мене Саргон. — Не хочу випадково тебе зачепити.

Я слухняно завмерла. Не хотілось би на власному обличчі перевіряти наскільки сильний драконячий хвіст.

Наступної миті навколо нього заклубочився знайомий сріблястий туман. Людський силует швидко розчинився, і переді мною знову постав величезний зелений дракон. Він повернув до мене голову й кивнув у бік своєї спини.

Чомусь цього разу я зовсім не вагалася. Підбігла, вхопилася за теплу луску й уже за кілька секунд сиділа на своєму звичному місці між його могутніми шипами.

Саргон розігнався й одним потужним помахом крил відірвався від землі. Ми стрімко здійнялися над верхівками дерев, а холодне вечірнє повітря одразу вдарило в обличчя. 

Дивно… Навіть страх висоти трохи притупився, мабуть, стала більше довіряти цьому лускатому транспорту.

Дракон кілька разів облетів кам'яну гору, уважно вдивляючись у темні скелі. Нарешті він знайшов те, що шукав, і почав повільно знижуватися.

Попереду з'явився широкий кам'яний виступ, майже непомітний знизу. Приземлення вийшло не надто м'яким, масивні лапи вчепилися в край уступу, кілька каменів із гуркотом полетіли вниз у прірву.

— Ой... — тільки й видихнула я.

Щойно дракон завмер, я швидко зісковзнула зі спини й відійшла до стіни, щоб не заважати. Через мить луска знову сховалася в сріблястому серпанку, і переді мною вже стояв Саргон.

Він поглянув униз, куди щойно посипалося каміння, і невдоволено скривився.

— Ще трохи — і самі полетіли б услід за ними.

Капець! Падати з гори в моїх планах не було.

Він підійшов до темного отвору в скелі, а тоді несподівано простягнув мені руку.

— Ходімо. Спочатку перевіримо, чи ми тут самі.

Я мовчки вклала свою долоню в його, вона була неймовірно тепла. Точно обігрівач на ніжках. 

Усередині печери була непроглядна темрява, а від сирих стін тягнуло прохолодою. Ще й волога білизна неприємно липла до моєї спини. Ночівля обіцяє бути незабутньою. Новий спосіб не дожити до наступного дня — замерзнути насмерть.

— На жаль, вогонь тут розпалити не вийде, тому доведеться трохи померзнути, — тихо сказав Саргон, сідаючи на величезний камінь одразу біля входу в печеру.

— Ну а що поробиш, головне подалі від монстрів, — знизала я плечима і додала: — Я зараз.

Під здивованим поглядом хлопця позадкувала до виходу з печери. Примостила поспіхом своє спіднє на невеликий виступ, схожий на гачок, і забігла назад в печеру. Сподіваюся, вітер не вирішить мене пограбувати.

Хлопець так і продовжував сидіти, не розуміючи моїх дій, але питати нічого не став, за що йому велике дякую. 

Я послідувала його прикладу й вмостилася поруч. Камінь, мабуть, за день добре нагрівся на сонці, бо навіть зараз трохи віддавав теплом. Після крижаної води це було саме те, що потрібно.

Саргон ще кілька секунд дивився на мене, а потім відкинувся назад, підклавши руки під голову, і заплющив очі.

Я ще трохи вирішила посидіти, підібгавши ноги під сукню, лягати поруч поки не наважувалася. Та й засинати в незнайомій печері, поруч із чоловіком, якого я знаю всього нічого, якось ніяково. Тому вирішила дочекатися, поки він засне.

Ззовні поступово темніло, одна за одною на небі з’являлися зорі. Вітер майже стих, і з лісу долинав лише тихий шурхіт соснових гілок.

Я вдихнула прохолодне повітря й раптом знову відчула те дивне бажання. Мені дуже не вистачало… кави. Я чітко пам'ятала її запах. Такий гарячий, терпкий, трохи гіркуватий. Пам'ятала чашки, людей, які поспішали кудись із ними в руках… Але не пам'ятала себе. Хто я? Де жила? Хто мене чекає?

Від цих думок стало моторошно.

— Ти спати не збираєшся? — несподівано почувся голос Саргона.

Я здригнулася й повернула голову.

— Трохи згодом. Може, ще щось пригадаю, — знизала плечима.

— Було б добре, якби ти згадала хоча б, звідки ти.

— А якщо не згадаю?

Він розплющив очі й подивився на мене.

— Тоді будемо думати, що робити далі.

Знову це «будемо». Чомусь від одного цього слова стало трохи спокійніше. Він не збирається залишати мене напризволяще. Без нього я тут точно помру, заблукавши серед трьох дерев.

Я помовчала, а потім наважилася спитати:

— Ти так і не розповів, куди поспішаєш.

— Це не дуже цікава історія. — з затримкою відповів він.

— Я нікуди не поспішаю. — я вмостилася зручніше наскільки могла.

— А я поспішаю. — хмикнув він.

— Тоді можеш не розповідати.

Я вже вирішила, що він знову замкнеться в собі, коли Саргон несподівано заговорив:

— Я тікаю від братів.

Я здивовано кліпнула.

— Від братів?

— Вони хочуть мене вбити. — спокійно відповів він. У мене аж рот відкрився.

— Що?

Саргон важко видихнув і на кілька секунд заплющив очі.

— Довга історія.

Я мовчала. Цікавість буквально розпирала мене зсередини, але цього разу вирішила не лізти з питаннями. Та він, схоже, все ж вирішив розповісти.

— Я виріс у невеликому селі. Жив тільки з матір'ю. Про батька знав змалку, але ніколи його не бачив.

Він говорив спокійно, майже без емоцій, але я чомусь відчула, що за цією байдужістю ховається набагато більше.

— Моя мати працювала покоївкою в маєтку. Була молодою, красивою дівчиною. Мій батько був сином герцога, зарученим із графинею. Але це не завадило йому спокусити мою матір.