Глава 22

Через пів години галявиною розлився неймовірний аромат смаженого м'яса. Саргон усе зробив сам, тут я все ж виявилася абсолютно безнадійною. Навряд чи змогла б власноруч підготувати бідолашну тваринку до приготування, а судячи з упевнених рухів Саргона, досвіду в нього було більш ніж достатньо.

Тож я мовчки сиділа на траві, дивилася на вогонь і намагалася хоч якось заспокоїти свій шлунок, який уже давно вимагав нагодувати його навіть напівсирим м'ясом, аби хоч щось усередину потрапило.

— А де ми будемо спати? — запитала я, порушуючи тишу.

— У печері.

— А де вона?

— На горі.

Я задерла голову й почала уважно вдивлятися в кам'яний схил, але жодної печери так і не знайшла.

— Її звідси не видно. Можеш не намагатися звернути собі шию, — хмикнув хлопець, перевертаючи м'ясо на товстій гілці.

— І як ми туди потрапимо? — ошелешено запитала я. Лізти на ту гору по голому камінню мені зовсім не хотілося.

— На моїй спині.

— Драконячій? — ніяково перепитала я й одразу прикусила язика.

От же ж дурне питання… Ну не на людській же мене потягне. Я відчула, як щоки миттєво запалали від сорому. Саргон повільно підняв на мене погляд.

— Звісно, — відповів він, дивлячись, як на нерозумне дитя.

— Я вже від голоду погано міркую, — лише знизала я плечима.

— Уже готово.

Саргон зняв із вогню гілку з м'ясом і поклав її на широкий плаский камінь, який я завчасно застелила великим листям. Хоч якась імпровізована тарілка.

Я навіть не дочекалася, поки м'ясо трохи охолоне. Відщипнула шматочок, тихенько сичачи від того, що обпекла пальці, але все одно жадібно почала їсти.

— Обережніше, — хмикнув Саргон. — Я тебе не для того рятував, щоб ти тепер померла від опіку.

— Якщо ще трохи поголодую, то сама піду шукати ту хижу корову. І подивимось хто кого з’їсть перший.

Він тихо засміявся.

— Така маленька, а апетит, наче в дракона.

Я фиркнула й відкусила ще один шматок.

— До речі, дуже смачно. — похвалила я його.

— Знаю.

— Який же ти скромний. 

— Просто кажу правду. — знизав він плечима.

Я лише закотила очі й усміхнулася. 

— Поки ти бігав за тим кролем, випадково не натрапив на воду? Хотілося б попити й хоча б трохи змити з себе цей бруд, — тихо запитала я, коли з вечерею було покінчено. Ще трохи — і від мене тікатимуть не лише люди, а й навіть мухи.

— Натрапив. Неподалік є струмок, — відповів хлопець, ретельно загрібаючи піском вогнище й залишки вечері, щоб не приманювати нічних хижаків.

— Чудово! І куди йти? — я аж плеснула в долоні від радості.

— Підемо разом.

— Чого це? — обурилася я.

— Бо ти знову кудись встрягнеш. Халепа ходяча, — він кинув на мене насмішкуватий погляд.

— Добре, матусю, — фиркнула я й показала йому язика. Саргон тихо засміявся.

Мені подобався його сміх. Він траплявся рідко, але щоразу ніби стирав із його обличчя всю ту постійну похмурість. У такі миті він здавався зовсім іншою людиною — молодою, живою... і дуже симпатичною.

Загасивши останнє вугілля, ми рушили вглиб лісу. Сутінки швидко огортали дерева, і між стовбурами вже оселялися густі тіні, треба було поквапитися, поки не стемніло остаточно.

За кілька хвилин ми вийшли до невеликого гірського струмка. Вода була така прозора, що крізь неї можна було роздивитися кожен камінець на дні.

Я присіла навпочіпки, зачерпнула повні долоні й жадібно напилася. Холодна вода миттєво освіжила, ніби змила втому після довгого дня.

Коли спрага нарешті відступила, я мимоволі перевела погляд на Саргона. Він стояв трохи нижче за течією. Уже без сорочки, спокійно вмивався й змивав із плечей і рук пил та бруд після дороги. Вода тонкими струмками стікала по його засмаглій шкірі, а вечірнє сонце золотило світле волосся.

Я поспішно відвела очі. Та що зі мною таке? Він же просто вмивається... А я поводжуся так, ніби вперше в житті побачила чоловіка без сорочки. Хоча... хто знає? Може, саме так і є. Через цю кляту амнезію вже ні в чому не можна бути впевненою.

— Я відійду трохи далі, можеш помитися. Не хвилюйся, підглядати не буду, — сказав він, помітивши, що я мимоволі задивилася на нього, і хитро усміхнувся.

Моє обличчя миттєво запалало. От халепа... Він усе помітив. Я лише мовчки кивнула й поспішно зачерпнула долонями холодної води, притиснувши їх до палаючих щік.

За мить за спиною пролунали кроки, що поступово стихли серед дерев. Переконавшись, що Саргон уже достатньо далеко, я швидко скинула сукню й білизну, акуратно склала їх на широкому камені та обережно зайшла у струмок.

Вода виявилася крижаною.

— Ох, мамцю... — мимоволі вирвалося в мене.

Треба швидше, раптом із лісу вилізе ще якесь чудовисько, а я тут... у всій своїй красі з голою дупою.

Струмок був неглибоким, лише трохи вище колін, але холод пробирав до кісток. Я поспіхом змила з себе пил, піт і залишки дорожнього бруду, старанно відтираючи шкіру долонями. Пальці вже заніміли, а зуби почали цокотіти, та відступати не хотілося. Після цих днів у дорозі відчуття чистоти здавалося справжньою розкішшю.

Нарешті переконавшись, що більше бруду не залишилося, я вистрибнула зі струмка наче жабеня й поспіхом натягнула сукню. Волога тканина одразу прилипла до тіла, проте все одно стало значно тепліше.

Білизну вирішила випрати, бо одягати її брудною зовсім не хотілося. Залишилося лише знайти місце, де можна буде непомітно розвісити її на ніч сохнути, бажано так, щоб Саргон випадково не натрапив, бо я вже втомилася постійно червоніти від сорому.