Глава 21

Я провела його поглядом, доки світловолоса постать не зникла між деревами.

— Подумаєш, якісь гілки... Наче це складніше, ніж літати на драконі, — пробурмотіла собі під ніс.

Спершу я швиденько знайшла найближчі кущі, після чого повернулася на галявину вже значно щасливішою людиною.

— Одну проблему вирішено, — задоволено повідомила сама собі.

Тепер залишалося виконати своє перше відповідальне завдання. Я почала збирати сухі гілки, що валялися під деревами. Спочатку все йшло чудово, я навіть пишалася собою.

— Бачиш, Саргоне? Не така вже я й безпорадна...

За кілька хвилин у мене в руках вже була чимала купка. Я переможно рушила до галявини. 

Не дійшовши до кам’яної стіни, несподівано перечепилася через товстий корінь.

— Ай! — скрикнула я. Гілки розлетілися на всі боки. — Та щоб вас...

Я важко зітхнула й заходилася збирати їх знову. Раптом неподалік почувся якийсь шурхіт. Я завмерла. Серце одразу підскочило кудись до горла.

— Саргон? — покликала я, а у відповідь — тиша.

Шурхіт повторився. Повільно обернувшись, я побачила між кущами чиїсь великі бурштинові очі.

— Ой… — лише промовила я.

З кущів вийшла невеличка пухнаста істота, схожа одночасно на білку і зайця. Вона була завбільшки з домашнього кота, мала величезні вуха й неймовірно пухнастий хвіст. Звірятко сіло просто навпроти мене й уважно розглядало.

— Ну слава богам... Я вже подумала, що зараз знову якісь кунаррі вилізуть.

Істота схилила голову набік.

— Ти теж голодний?

Я обережно простягнула руку. Воно зробило крок ближче.

— Я тебе не ображу. — лагідно промовила я.

Та саме в цю мить з лісу пролунав суворий голос:

— Не чіпай!

Я аж підскочила. Істота блискавично зникла в кущах, перелякавшись.

За кілька секунд із лісу вийшов Саргон. На плечі в нього висіло щось схоже на дикого кроля, а в руці він ніс кілька великих фруктів.

— Чому? — образилася я. — Воно ж таке миле.

— Саме тому.

— Не зрозуміла. — здивовано закліпала очима.

Він поклав здобич біля майбутнього вогнища й важко зітхнув.

— Наймиліші створіння в цьому світі теж можуть бути небезпечні.

— Серйозно?

— Серйозно. Це — сурій. Він підходить до людей, викликає довіру, а коли його починають гладити — пищить.

— І що? — здивовано спитала я.

— На цей писк збігаються його батьки.

— Такі ж милі?

— Вони завбільшки вгодованої корови. Тільки корова їсть траву, а ці — хижаки.

Я мовчки перевела погляд на кущі, де щойно сиділа пухнаста «няшка».

— Знаєш... Мені вже не хочеться нікого гладити. — нервово засміялася.

Саргон усміхнувся кутиком рота.

— Я так і подумав.

— Виходить, у цьому світі навіть милі звірятка хочуть мене з'їсти? — я пригнічено спитала.

— Не всі.

— Це вже трохи заспокоює...

Він похитав головою, присів біля каміння й почав складати вогнище.

— Але більшість. — додав хлопець.

— Та ви тут усі якісь недружні… — насупилася я.

— Просто ти дуже смачно виглядаєш.

— Що? Це був жарт? — я округлила очі.

— Сама вирішуй. — сказав він і підпалив сухі гілки.

Я підозріло прищурилася.

— З тобою неможливо зрозуміти, коли ти жартуєш.

— Я рідко жартую. — хмикнув хлопець.

— Це лякає найбільше. — пробурмотіла я собі під ніс і пішла збирати ще гілки. Ніч, здається, буде довга.