Глава 20

За кілька хвилин ми вже летіли високо над землею. Я міцно заплющила очі й одразу вчепилася в Саргона руками та ногами так, ніби від цього залежало моє життя. Хоча... так воно і було.

Навіть без спогаду про минуле я все одно знала одну річ на сто відсотків — висоту я ненавиджу до чортиків. Серце калатало, що скажене, долоні спітніли, а кожен порив вітру змушував мене ще сильніше притискатися до теплого драконячого тіла.

Про сором я вирішила подумати пізніше. Сукня від сильного вітру задерлася мало не на голову, але зараз мене значно більше хвилювало, щоб не полетіти вниз. Якщо вже й помирати, то точно не через те, що відпустила руки, щоб прикрити свою дупцю.

Саргон летів рівно й упевнено, ніби народився в небі. Потужні крила розмірено розсікали повітря, а від його тіла йшло приємне тепло, яке зовсім не давало мені змерзнути на такій висоті.

Я мимоволі згадала його слова про драконячий вогонь у крові й ледь усміхнулася. 

«Живий обігрівач...» — промайнуло в голові.

Цікаво, скільки нам летіти? Знахарка говорила, що до столиці чотири дні дороги, якщо зупинятися на ніч. Отже, попереду ще довга подорож. І купа проблем, такі як їжа, вода і ночівля.

Грошей у нас немає. У мене — навіть спогадів немає, не те що грошей. Я важко зітхнула. Саргон летів впевнено і плавно, стало спокійніше, але страх нікуди не дівся.

— Тільки не впусти мене... — ледве чутно прошепотіла я.

Дракон, ясна річ, нічого не відповів, лише його хвіст трохи сіпнувся.

Я й не помітила, як задрімала, заколисана рівномірними помахами величезних крил і приємним теплом, що йшло від драконячого тіла. Дивно... Як я взагалі примудрилася не звалитися? Напевно, вчепилася в Саргона вже на рівні інстинктів.

Коли я знову розплющила очі, день майже згасав. Сонце повільно котилося до обрію, розливаючи по небу густі помаранчеві, рожеві й багряні барви. Здавалося, ніби хтось розпалив величезне вогнище просто серед хмаринок.

— Яка краса... — мимоволі прошепотіла я.

На якусь мить я навіть забула, що ми летимо високо над землею, забула про свій страх і про втрату пам'яті. Просто милувалася заходом сонця.

Аж поки не відчула, як дракон почав плавно знижуватися, попереду виринув гірський хребет. Невисокі скелі, порослі соснами, тягнулися вздовж горизонту, а між ними чорніли темні отвори печер. Мабуть, саме тут ми й заночуємо.

Я знову міцніше обхопила Саргона, хоча руки вже починали тремтіти від утоми, пальці затерпли, ноги ломило страшенно. Хотілося одного: нарешті опинитися на землі.

Ну... якщо чесно, не тільки цього. Я страшенно зголодніла і хотілося пити. І ще... дуже терміново познайомитися з найближчими кущиками.

Сподіваюся, дракони роблять зупинки не лише для сну, а й для таких украй важливих людських потреб. Інакше ця романтична подорож дуже швидко стане... значно менш романтичною.

Я повільно сповзла з лускатої спини свого велетня, коли він нарешті опинився на землі і, тихо застогнавши, впала в м'яку траву.

— Капець... Як же все болить... — проскиглила я.

— Бідненька. Мабуть, це ти кілька годин поспіль крилами махала? — глузливо пролунало наді мною.

Я відкрила очі й побачила Саргона з насмішкуватою мармизкою.

— У тебе вони теж болять? А як ти їх відчуваєш у людському тілі? Чи руки замість них болять? — засипала я його запитаннями, продовжуючи лежати. Підводитися зовсім не хотілося. Кущики ще трохи почекають моєї персони.

— Це важко пояснити людині. Я все одно відчуваю їх... ментально, — він на мить замислився. — Це схоже на те, коли людина втрачає кінцівку, але все одно відчуває, ніби вона на місці. Іноді навіть болить.

— Як усе складно... — пробурмотіла я й нарешті почала повільно підводитися.

— Я знайду нам їжу, а ти назбирай сухих гілок для вогнища. Впораєшся? — серйозно запитав хлопець.

— Звісно. Я не настільки безнадійна, — насупилася я.

Він лише фиркнув і попрямував у бік лісу.

Що це за постійне фиркання? Він справді не вірить, що я здатна назбирати якихось гілочок? Усе зараз буде. Ні, спочатку кущики. Усі героїчні подвиги — після них.