Глава 19

Ми мовчки йшли вже, мабуть, із пів години. Сонце піднялося досить високо й почало немилосердно припікати мою бідну голівоньку. Дорога тягнулася вперед вузькою стрічкою між луками й рідкими деревами, а навколо не було ані душі.

Я дедалі частіше косилася на Саргона. Він ішов попереду, мовчазний і насторожений, й час від часу зупинявся на мить, піднімав голову й уважно вдивлявся в небо. Наче когось чекав, або когось боявся.

Запитати хотілося страшенно, але після ранкової пригоди із сокирою я вирішила зайвий раз не дратувати свого дракона.

Та мовчанка затягнулася настільки, що навіть він не витримав.

— Крім імені ще щось згадала? — несподівано запитав він.

Я похитала головою.

— Ні. Лише те, що мене хтось називав Сніжаною.

— І більше нічого?

— Ні.

— Погано. — він насупився.

— Чому? — спитала я тривожно.

— Бо в столиці лікарі не лікують за красиві очі. Якщо пам'ять не повернеться, навіть не знатимеш, у кого попросити грошей. Треба було у бабці залишитись, я відпрацював плату.

— А ця знахарка, по-твоєму, могла чимось допомогти? — я невдоволено фиркнула.

— Могла хоча б спробувати. 

— Травами пам'ять не лікують. — вперто промовила я.

— Звідки така впевненість? — роздратовано спитав хлопець.

— Просто знаю.

Саргон коротко глянув на мене.

— Цікаво. Пам'яті немає, а впевненість є.

— Інтуїція, — буркнула я.

— Або впертість.

— Одне іншому не заважає.

На його губах майнула майже непомітна усмішка. Лише на мить.

— Я можу підлогу мити, або каву тиждень варити тому лікарю. — сказала я і вже хотіла порадіти своїй геніальній ідеї, коли в голові різко кольнуло.

— Ай...

Я схопилася за скроню й зупинилася.

Біль був уже не таким сильним, як раніше, але достатнім, щоб перед очима все попливло.

— Знову? — миттєво опинився поруч Саргон.

У його голосі прозвучало неприховане хвилювання.

— Терпимо... — прошепотіла я. — Це... коли щось згадую...

Перед очима промайнув дивний образ. Якесь невелике приміщення і запах… такий знайомий, гіркуватий, але водночас приємний. І люди. Дуже багато людей. І я... Я комусь усміхаюся, простягаючи паперовий стаканчик.

— Я... готувала якісь напої... — повільно сказала я. — Постійно. Людям подобалося.

— Які?

— Чай, каву… — невпевнено промовила я.

— Що таке кава? — Саргон насупився, а я розгублено кліпнула.

— Гарячий напій...

— Ніколи не чув. — захитав він головою.

— Не може бути. — обурилася я.

— Може. — сказав він абсолютно серйозно. — У наших землях такого немає.

У грудях неприємно похололо. Це неможливо. Як так «немає»?

— Але ж я це пам'ятаю...

— Значить, пам'ятаєш місце, яке не звідси.

— Як це? — я завмерла.

— Не знаю. — знизав він плечима.

Я опустила голову. Якщо навіть кава тут невідома… То ким я була? І звідки взялася? До очей підступили сльози.

— Не плач, — тихо сказав Саргон.

Я здивовано підняла голову. Він дивився не насмішкувато і не роздратовано, а просто... співчутливо.

— Якщо лікарі в столиці не допоможуть, тоді вже будемо думати далі.

«Будемо...» Він сказав «будемо», а не «будеш». Чомусь саме це просте слово зігріло мене сильніше за сонце, я не почувалася зовсім самотньою.

— Дякую, — ледь чутно промовила я, тепло усміхнувшись.

Саргон кілька секунд мовчки дивився мені просто в очі, ніби хотів щось сказати. Та лише важко зітхнув, різко розвернувся спиною й коротко кинув:

— Одягаюся і летимо.

— Але ж одяг ще мокрий. Не застудишся? — стривожено запитала я.

Він уже натягував вологу сорочку просто на голе тіло.

— Висохне на мені. — скоса поглянув на мене й усміхнувся кутиком рота. — Я ж дракон. Ти мала відчути своїм тілом вогонь, що тече в моїх жилах.

Щоки спалахнули так, ніби його драконячий вогонь раптом перекинувся й на мене. Щоб приховати збентеження і спогади про моє розпластане тіло на його широкій спині, швидко змінила тему:

— Тобі не важко мене носити?

— Ні. — він окинув мене оцінюючим поглядом. — Ти легенька і маленька. Як підліток.

— Я не підліток! — обурено вигукнула я. — Просто... мабуть, у дитинстві мало каші їла.

На мить запала тиша. А потім… Саргон голосно розсміявся, по-справжньому.

Я завмерла. Це був перший раз, коли я почула його сміх, у суворому, постійно насупленому обличчі ніби щось змінилося. Зникла холодність, у блакитних очах нарешті з'явилося живе тепло, а усмішка зробила його ще вродливішим і я мимоволі задивилася.

— Що? — запитав він, зупинившись сміятися, але усмішка не зникла з його обличчя.

— Нічого… — я поспіхом опустила очі. Але всередині вперто крутилася одна думка, що йому дуже личить усміхатися.