Глава 18

Я мовчки доїдала останню ложку смачної каші, коли бабуся призупинила свою трапезу й уважно подивилася на мене.

​— Ти точно не хочеш у мене лікуватися? — запитала вона з докором. — Я, звісно, втрату пам’яті від роду не зцілювала, але від головного болю точно можу щось підібрати.

​— Ні, дякую, — сумно відповіла я, відкладаючи ложку. — Повернути пам'ять для мене зараз куди важливіше. Страшно й важко жити, коли не знаєш, хто ти така. Можливо, десь у мене залишилися родичі, які прямо зараз шукають мене...

​Бабуся співчутливо зітхнула й легенько махнула рукою, розганяючи мої похмурі думки:

​— Ех, дитино... У цьому ганчір'ї ти далеко не підеш, — пробурмотіла вона, виразно вказуючи на одяг.

​Я машинально опустила погляд. Справді, вигляд у мене був ще той: футболка повністю вкрилася темно-зеленими плямами від трави й земляними розводами, подекуди навіть тріщала по швах, а джинси виглядали так, ніби я в них зі свинями танцювала.

​— Ніхто тебе в такому брудному вбранні ніде не прийме, ще й за жебрачку чи божевільну вважати стануть, — продовжувала старенька свій виховний процес.

​— Та в мене ж іншого немає, — знизала я плечима.

​Бабуся цього разу нічого не відповіла. Вона лише важко, із приглушеним стогоном підвелася з-за столу й повільно попрямувала до старої дерев'яної скрині, що стояла в кутку під стіною. Довго порпалася всередині, шелестячи тканинами та перекладаючи якісь речі, а потім витягла світлу лляну сукню простого крою та темно-коричневий шкіряний пояс.

​— Ось, — простягнула вона мені речі. — Колись моя онука носила. Вже багато років як виросла з цього... А ти, як я бачу, і досі не доросла. Одягай. Хоч на пристойну людину схожа будеш.

— Дякую, — тихо сказала я.

— Ще в дорогу візьмеш мою травичку від головного болю, бо ти навіть уві сні кричала, наче різана.

​Я здивовано й навіть розчулено подивилася на неї:

​— Ви ж самі казали, щоб ми тільки поїли й одразу забиралися геть.

​— Казала, — безапеляційно ствердила вона.

​— То навіщо тоді допомагаєте?

​Старенька голосно фиркнула, виправляючи хустку:

​— Бо дурна ти ще й безпорадна. А дурних інколи шкода більше, ніж розумних.

​Саргон, який до цього мовчки сидів у кутку, тихо хмикнув, але промовчав. Я ж обережно взяла сукню в руки — тканина виявилася приємною, м'якою на дотик, хоч і трохи вицвілою від часу.

​— Дякую вам... Я навіть не знаю, як зможу віддячити.

​— Пам'ять собі повернеш — от тоді й подякуєш, — буркнула знахарка, ховаючи посмішку в зморшках. — А зараз іди швидко за ширму та перевдягайся, не мозоль очі.

​За кілька хвилин я вийшла з-за тканини вже в новому образi. Сукня виявилася мені трохи завелика в плечах, зате пояс гарно перехопив талію, підкреслюючи фігуру. Поділ сягав майже до щиколоток, а довгі рукава надійно прикривали руки. Я невпевнено розгладила тканину долонями й крутнулася на місці:

​— Ну... як я вам?

​Бабуся уважно оглянула мене з ніг до голови, похитала головою й задоволено кивнула:

​— О, тепер хоч не схожа на божевільну. Якщо мовчати будеш — взагалі за панянку зійдеш.

​Я криво усміхнулася від такого сумнівного компліменту.

​Тут і Саргон повільно підвів на мене погляд. На мій подив, він занімів і дивився на мене трохи довше, ніж зазвичай. У його світлих очах на секунду промайнуло щось неприховано-зацікавлене.

​— Що? — не витримала я його пильного огляду.

​— Нічого.

​— Та бачу ж, що щось не так! — я вимогливо скрестила руки на грудях.

​Він демонстративно відвів очі в бік вікна:

​— Просто тепер ти менше привертатимеш зайвої уваги. 

​Не знаю чому, але в цей момент мені чітко здалося, що він хотів сказати зовсім інше.

​Старенька тим часом взяла мішечок з якоюсь травою і вклала мені в руки. 

— Зовсім трохи залий кип’ятком і пий, коли знову голова боліти почне. Цей мішечок вологу не пропускає, тому можеш сміливо зачепити його за пояс і не боятися дощу, — сказала бабуся і пішла до вхідних дверей. Відчинила їх, впускаючи в хату ранкове сонце.

​— Найкращі лікарі та знахарі зараз у столиці. Звідси це приблизно чотири дні дороги, якщо летітимете з короткими перепочинками, — промовила вона вже цілком серйозно, а потім подивилася просто у вічі Саргону. — А ти бережи її.

​Він невдоволено скривився від її слів:

​— Я їй не особистий охоронець.

​— Авжеж, авжеж... — усміхнулася бабуся з таким виглядом, ніби знала про нас обох значно більше, ніж ми самі. — Саме тому не зміг від неї втекти, хоча часу для цього мав забагато. Замість цього цілу ніч колупався в моєму корівнику.

​Я ледь стримала сміх від його ранкових пригод, а Саргон лише тяжко й приречено зітхнув:

​— Ходімо вже.

Ми попрощалися зі знахаркою й вийшли за хвіртку. Я озирнулася. Старенька так і стояла на порозі, спираючись на ціпок, і дивилася нам услід. Я усміхнулася й помахала їй рукою.

— Дякую вам за все!

Саргон нічого не сказав. Лише коротко кивнув знахарці й широким кроком рушив дорогою, що вела між садами, а я поспішила за ним. На ходу зняв з мотузки свій одяг, який ще не встиг висохнути. 

— І куди тепер? — обережно спитала я.

— До столиці.

— Просто... пішки?

— Поки відійдемо подалі від села — пішки. — похмуро відповів він.

— А потім?

— Потім полетимо.

Я мимоволі усміхнулася.

— Тобто ти все ж погодився мене підвезти?

Він навіть не озирнувся.

— Не тіш себе. Просто мені все одно в той бік.

— Ага... Зрозуміло. Я дуже вдячна. — я ледь стримала усмішку. 

Він міг скільки завгодно вдавати байдужого, але якби справді хотів позбутися мене, то залишив би ще в хаті знахарки.

Попереду були чотири дні дороги до столиці, про яку я не знала абсолютно нічого. Зате поруч ішов буркотливий дракон, який уже двічі врятував мені життя.

І чомусь саме це зараз здавалося найважливішим.