Глава 17

Сніжана

Ми мовчки сиділи біля струмка, слухаючи тихе дзюрчання води. Сонце поволі піднімалося над деревами, а селище навколо вже почало прокидатися. Десь далеко закукурікав півень, а з кількох димарів тонкими струмками потягнувся сизий дим.

Їсти хотілося просто нестерпно. Шлунок давно перестав натякати й тепер вимагав їжу дратівливим бурчанням. Здається, відколи я прокинулася посеред того поля, у роті не було й крихти.

Може, попросити щось у знахарки? Хоч окраєць хліба. Або повернутися на ту галявину, де я знепритомніла, там росли великі червоні яблука. Якщо їх ще не поїли місцеві монстри, то ними хоча б можна трохи обдурити голод.

Заговорити із Саргоном я так і не наважилася. Він сидів, прихилившись спиною до стовбура дерева, із заплющеними очима і дрімав. Ну і не дивно. Через мене він не спав усю ніч, прибирав корівник, щоб відпрацювати моє лікування, а тепер ще й няньчиться зі мною буде невідомо скільки. Від цієї думки совість знову неприємно кольнула.

Він зовсім не був зобов'язаний мене рятувати, але чомусь не залишив. Сидить поруч, ще й пообіцяв до лікаря доправити. Щоб я без нього робила?

Мені весь час здавалося, що він кудись дуже поспішає. Або... від когось тікає. У його погляді час від часу з’являлася така напруга, ніби кожна зайва хвилина могла коштувати йому надто дорого.

Хотілося запитати, що його турбує, але я боялася. Раптом знову почую у відповідь якусь різкість? Чи ще гірше — він просто мовчки встане, перетвориться на дракона й полетить, залишивши мене саму з моїм довгим язиком. Чомусь саме цього мені зараз хотілося найменше. 

Було в Саргоні щось дивне, таке, чого я ніяк не могла пояснити. Наче ми знайомі вже дуже давно... і водночас я бачила його вперше в житті. Ця звичка ледь помітно всміхатися лише кутиком рота, уважний погляд блакитних очей, навіть те, як він схрещував руки на грудях, усе це здавалося до болю знайомим.

Може, він бреше, коли каже, що ми ніколи не зустрічалися? Або це я його десь бачила... Просто він не звернув на мене жодної уваги. Таке ж буває? Людина може запам'ятатися тобі, а ти для неї залишишся звичайною незнайомкою.

Я ще раз крадькома глянула на нього. Він спокійно дрімав, трохи нахиливши голову набік. Суворе обличчя зараз виглядало зовсім інакше — зникла постійна настороженість, розгладилися зморшки між бровами. Навіть не вірилося, що саме цей буркотун кілька хвилин тому гарчав на мене.

— Дивний ти, Саргоне... — ледь чутно пробурмотіла я собі під ніс.

Він ледь поворухнувся уві сні, але так і не прокинувся.

Через деякий час від хатинки долинули повільні кроки й невдоволене кректання. Схоже, знахарка нарешті виспалася й вирішила перевірити, чи не втекли ми разом із її коровами.

Саргон миттєво розплющив очі, ніби й не спав зовсім. Лише трохи розмитий погляд видавав, що його все ж вирвали зі сну. Надто мало він відпочив, бідолаха.

— І що ви тут робите? — обурено запитала старенька, спираючись на ціпок.

— Відпочиваємо, — тихо відповіла я.

— Ти ж мала лежати в ліжку. Чи вже лікування тобі не потрібне?

— Не потрібне. Почуваюся значно краще, — впевнено сказала я.

І саме в цю мить мій живіт вирішив зрадити мене. Урчання вийшло таким гучним, що, здається, його почуло все селище.

— Ой... — тільки й змогла прошепотіти я, відчуваючи, як щоки спалахнули сильніше за стиглий помідор.

Старенька перевела погляд на мій живіт, а тоді важко зітхнула. Роздратування на її обличчі змінилося легким співчуттям.

— Ходімо до хати. Хоч каші поїсте.

Я з надією подивилася на Саргона. Він кілька секунд мовчав, ніби знову щось обдумував, а потім лише приречено зітхнув.

— Пішли. — він легко підвівся й простягнув мені руку.

Я на мить затримала погляд на його долоні, а тоді міцно вхопилася за неї, його рука була великою, теплою і несподівано приємною.

— Дякую, — тихо сказала я.

Він лише фиркнув.

— Ходімо, бідо ходяча. А то ще помреш від голоду на моїх руках, потім проблем ще більше звалиться на мене.

Я мовчки почовгала слідом за ним. У голові відразу виникло нове цікаве питання: а що взагалі їдять дракони? Полюють на диких тварин? Чи, може, пасуться на луках і мирно скубуть травичку, як козенята?

Від цієї картини я ледь стримала сміх. Уявила Саргона, який стоїть посеред галявини й незворушно жує якусь смачненьку квіточку.

— Пф... — вирвалося саме собою.

Хлопець одразу озирнувся й питанням вигнув брову. Я поспіхом похитала головою.

— Нічого... Просто дурні думки.

Він ще кілька секунд підозріло дивився на мене, але нічого не сказав.

Ми один за одним зайшли до хатинки. Старенька відразу заходилася шурхотіти біля своїх полиць і скриньок. Попри поважний вік, рухалася вона дуже жваво й спритно.

За мить вона дістала з плетеного кошика круглу хлібину й простягнула її мені.

— Тримай. Віднеси на стіл.

Я мовчки кивнула.

Незабаром на столі з'явився простий сільський сніданок: гаряча каша, сир, кілька варених яєць, глечик молока й свіжий хліб. Їжі було небагато, але зараз вона здавалася мені розкішним бенкетом. Чи, може, це голод так прикрашав дійсність?

Саргон сів поруч зі мною. Я старанно намагалася не дивитися на те, що він досі був лише в самих підштанниках. Після ранкового прання його одяг ще сохнув, але від цього мені було не менш ніяково.

Знахарку ж це, схоже, зовсім не бентежило. Вона поводилася так, ніби напівроздягнений дракон на її кухні — цілком звична справа для неї.

Старенька поставила перед нами миски з кашею й буркнула:

— Це моя плата за нічну роботу в корівнику у моїх дівчаток. Якщо лікувати тебе більше не треба, то хоч поїжте по-людськи, а тоді вже йдіть собі куди йшли.

Після цих слів вона сіла навпроти й спокійно почала сьорбати свою кашу.