Глава 16

Сніжана

— Давай... на знак вибачення за всі проблеми, які я тобі влаштувала, хоча б спробую відіпрати сорочку, — тихо запропонувала я й нахилилася, піднімаючи її з трави.

Чесно кажучи, я гадки не мала, як вивести такі плями, але після всього, що він для мене зробив, просто стояти осторонь совість не дозволяла.

Хлопець здивовано глянув на мене, але заперечувати не став. Лише мовчки стягнув чоботи, потім почав знімати штани.

Я миттєво відвернулася.

— Я... ем... не дивлюся! — поспішно випалила, відчуваючи, як щоки знову починають палати.

У відповідь почувся короткий хмик.

— Розслабся. Під штанами в мене ще дещо вдягнуто.

Я обережно скосила погляд. А й справді. Під ними залишилися темні полотняні штани, схожі на легкі підштаники. От і добре, а то б я згоріла від сорому.

Щоб хоч якось відволіктися, я присіла біля струмка й занурила сорочку у воду. На диво, вода була теплою.

— Дивно... Я думала, у струмках вода крижана.

— Це термальне джерело, — коротко відповів він, навіть не піднімаючи голови.

Я здивовано провела долонею по воді.

— Ого… зручно, нічого не скажеш.

Кілька секунд ми мовчали.

— А як тебе звати? — нарешті наважилася спитати я. — Ти вже стільки разів мене рятував, а я навіть не знаю імені свого... рятівника.

Він відповів не одразу. Наче вирішував, чи варто взагалі зі мною розмовляти.

— Саргон.

— Гарне ім'я, — усміхнулася я. — Сильне. Ідеально пасує такому буркотливому дракону.

Він лише тихо хмикнув.

— Це зараз був комплімент чи образа?

— Я ще сама не визначилася. — знизала я плечима.

На мить кутик його губ знову ледь помітно сіпнувся. Ого… Ще трохи і він почне нормально усміхатися.

— Ти випадково не збираєшся до якогось великого міста? — обережно запитала я, мимоволі прикусивши нижню губу від хвилювання.

Мені дуже потрібен був нормальний лікар. Якщо хтось і міг швидко доставити мене до цивілізації, то тільки цей буркотун. Не верхи ж на коні їхати?! Я ж навіть не знаю, чи вмію взагалі на ньому їздити. А от на драконі вже, можна сказати, маю невеличкий досвід.

Саргон поглянув на мене спідлоба. Схоже, одразу зрозумів, до чого я веду.

— Ти навіть не дала знахарці шансу тобі допомогти.

— І чим вона допоможе? Настоянкою з трави поверне мені пам'ять? Чи дасть її покурити?

— Звідки тобі знати, що це не допоможе? — фиркнув він. — Ти ж нічого не пам'ятаєш, і навіть не спробувала.

Він підвівся, забрав зі струмка випрані штани й розвісив їх на мотузці, поруч із величезними бабусиними панталонами.

— Просто... я це відчуваю, — уперто сказала я. — Називай це інтуїцією. Мені потрібно до великого міста. До справжнього лікаря, а не до бабусі, яка лікує всіх однаковим бур'яном з городу.

Він склав руки на грудях.

— І ти хочеш, щоб я знову покатав тебе з вітерцем?

Я вже відкрила рот, щоб відповісти… але слова кудись зникли. Без своєї сорочки він виглядав... надто добре. Та що зі мною таке?

— Знову оцінюєш? — насмішкувато запитав Саргон.

Я здригнулася й різко підняла погляд до його обличчя.

— Що? Ні! Я... просто задумалася.

— Авжеж.

Я відчула, як обличчя знову починає палати. Та скільки ж можна?! На моїх щоках скоро можна буде яєчню смажити.

— Ти ж все одно кудись поспішаєш? Може викинеш мене по дорозі хоч біля міста, — я відвернулася від нього і опустила погляд на його сорочку в моїх руках, і почала завзято терти, сподіваючись, що він погодиться.

— Я поспішаю. І вже давно маю бути в іншому королівстві. 

— А там є лікарі? — я повернулася до нього і з надією поглянула в очі. 

Він кілька секунд пильно дивився на мене. Сподіваюся, що не представляв, як топить мене в цьому струмку.

— Є. Але вони ще гірші за знахарку. Та й тягти тебе на собі так далеко не дуже мені подобається.

Я важко зітхнула.

— Саргоне... Я справді не знаю, куди мені йти. У мене немає дому, немає грошей, немає спогадів. Якщо ти зараз підеш, я, найімовірніше, до вечора або заблукаю, або знову знайду собі якусь пригоду… і можливо останню.

Він мовчав.

— Судячи з мого таланту, швидше друге, — тихо додала я. 

Цього разу він не стримався й тихо пирхнув, ніби придушуючи сміх.

— Принаймні ти чесно оцінюєш свої здібності.

— То що? — з надією запитала я.

Він потер перенісся й стомлено видихнув.

— До міста я тебе підкину. Але за однієї умови.

— Якої? — я мало не підстрибнула від щастя.

— Більше ніяких сокир, ніяких криків, і ніяких спроб погладити незнайомих драконів без дозволу.

— Домовилися. — я широко усміхнулася.

Він скептично примружився і сказав:

— Щось мені підказує, що я щойно зробив найбільшу помилку за останні кілька років.

— А мені інтуїція каже, що ми чудово спрацюємося. — весело додала я.

— От саме твоя інтуїція мене й лякає…