Глава 15

Сніжана

Мабуть, разом із пам'яттю в мене зник і інстинкт самозбереження. Мій сміх розлютив дракона не на жарт. Він дивився на мене так, ніби це я власноруч узяла його за комір і виваляла в тих... подарунках.

Я різко замовкла, побачивши зміни на його обличчі, сміятися щось більше не хочеться. Шкіра на його щоках вкрилася зеленою лускою, зіниці витягнулися у вузькі вертикальні смужки, а з грудей вирвалося низьке гарчання.

Йой… Здається, я догралася.

— Через тебе, — прошипів він, повільно наступаючи, — Я всю ніч провів у корівнику, щоб відпрацювати твоє лікування. Бо, уяви собі, в мене не було із собою жодної монети.

Він підійшов майже впритул.

— Потім ти своїм вереском налякала корову. Вона збила мене з ніг і перекинула просто в купу гною, яку я кілька годин поспіль збирав. А тепер ти стоїш і регочеш!

Останні слова він майже прогарчав мені просто в обличчя. Довелося задерти голову, щоб дивитися йому в очі. Чи то він був надто високий... чи то я занадто маленька.

Страшно стало по-справжньому, і соромно теж.

— Вибач... — тихо промовила я. — Я справді не хотіла. Просто... це вирвалося само. Ти стільки разів мені допоміг, а я… Пробач. Я більше так не буду.

Він кілька секунд мовчки дивився на мене, а тоді перевів погляд на сокиру, що лежала неподалік.

— Ти справді збиралася напасти на мене з цією сокирою?

Я ніяково почухала потилицю.

— Я думала, там якийсь козокрад.

— І що б ти зробила?

— Ну... як мінімум налякала б. — знизала я плечима. Він фиркнув.

— Налякала ти тільки корову.

Я винувато опустила очі. Він важко зітхнув, похитав головою, ніби остаточно змирився з моїм існуванням, і мовчки рушив геть.

Я кілька секунд дивилася йому вслід, а потім тихенько пробурмотіла:

— Зате тепер ти точно запам'ятаєш день нашого знайомства...

Схоже, він почув, бо плечі в нього ледь помітно сіпнулися. Не зрозуміло, чи то від бажання засміятися... чи придушити мене. Це ще належало з'ясувати.

Не придумавши нічого кращого, я попленталася слідом за ним. Куди саме він ішов, я не знала. Втім, вибору в мене теж не було, повертатися до тієї дивакуватої бабці зовсім не хотілося. Навряд чи її полин, сушені жаб'ячі лапки чи ще якісь травички повернуть мені пам'ять. Потрібно дістатися до великого міста й знайти справжнього лікаря.

Хоча... маленька надія все ж з'явилася. Спогади потроху поверталися, спершу книжкова шафа, потім власне ім'я. Сніжана… Я тихо повторила його подумки, ніби боялася знову загубити.

А ще той дивний сон... Чи це був зовсім не сон? «Вам теж потрібен відпочинок...» «Ні... Я буду біля Сніжани...» Я насупилася. Ті голоси здавалися неймовірно знайомими.

Мимоволі я підняла погляд на блондина, який упевнено крокував попереду. Здається, він прямував до невеликого струмка. 

Я прислухалася до його буркотіння. Дивно… Голос був майже такий самий. Не зовсім, але дуже схожий. Тільки в тому дивному сні він звучав інакше — тихіше, втомленіше... і чомусь дуже тепло, так, ніби людина, якій він належав, щиро хвилювалася за мене.

Хто ж ти такий? Мій хлопець? Друг? Брат? Я роздратовано потерла скроню.

— Та щоб тебе... — пробурмотіла собі під ніс. — Як же мені набридла ця діра в пам'яті…

Попереду хлопець раптом зупинився й різко озирнувся.

— Ти довго ще збираєшся ходити за мною? Підглядати збираєшся?

Я теж завмерла. 

— Ні... Я... навіть не думала за тобою підглядати.

— Тоді чому йдеш слідом? — сухо запитав він. — Повертайся до знахарки. Я цілу ніч відпрацьовував у неї твоє лікування. Три дні наперед оплатив.

Мені стало зовсім ніяково від цієї новини. Він же міг просто залишити мене на тій галявині й полетіти у своїх драконячих справах. Не був зобов'язаний ні рятувати мене, ні тягти до села, ні ще й працювати всю ніч через абсолютно незнайому дівчину.

— Пробач... — тихо сказала я. — І... дякую.

Він лише знизав плечима, ніби не хотів навіть чути подяки.

— Але до знахарки я не повернуся, — продовжила я. — Вона мені не допоможе. Не вірю, що якийсь бур'ян здатен повернути пам'ять. 

Я несміливо всміхнулася.

— Спогади потроху повертаються самі. Я вже навіть згадала своє ім'я. Уявляєш? Мене звуть Сніжана.

Хлопець на мить глянув на мене, а потім несподівано пирхнув.

— Дивне ім'я.

— Чому це? — насупилась я.

— Тебе що, в снігу знайшли?

Не чекаючи відповіді, він стягнув через голову брудну сорочку й недбало кинув її в траву.

Я миттєво відвернулася. Щоправда... запізно. Погляд усе ж встиг ковзнути по широких плечах, міцних руках і рельєфних м'язах. Та він, схоже, зовсім не зважав на те, що стоїть переді мною напівроздягнений. Нахилився до струмка, зачерпнув долонями холодної води й почав відмивати з рук і грудей наслідки свого знайомства з коровою.

Я відчула, як щоки знову зрадницьки запалали. Спокійно, Сніжано. Ти його навіть не знаєш, не витріщайся. Я слухняно дивилася кудись убік рівно три секунди. Потім цікавість знову перемогла, і все ж крадькома глянула на нього.

— Якщо ще раз подивишся, можеш одразу оцінку сказати, — спокійно промовив він, навіть не обертаючись.

Я мало не вдавилася повітрям.

— Я... я не дивилася!

— Авжеж. — він повернув до мене своє вже чисте обличчя і кутик його губ ледь помітно сіпнувся.

Схоже, вперше за весь час нашого знайомства цей буркотливий дракон був близький до того, щоб щиро усміхнутися.