Глава 14

Сніжана

Лежати більше не хотілося. Дивний писк у голові зник, як і нестерпний біль, і це неабияк тішило. Дуже хотілося вірити, що більше подібне не повториться.

Зараз мене турбувало інше: треба було терміново відшукати того похмурого блондина, поки він не зник остаточно. Якщо цей лускатий красень уже пішов, мені доведеться самотужки вирішувати, як виживати в абсолютно невідомому середовищі.

Бабуся-знахарка тихенько посапувала у своєму кріслі, навіть не підозрюючи, що її пацієнтка вже збирається тікати. Будити її мені не хотілося, тому я обережно спустила ноги з ліжка й навшпиньки попрямувала до дверей.

Лише тепер звернула увагу на свій одяг. На мені й досі були ті самі джинси й біла футболка. Щоправда, назвати її білою вже язик не повертався. Трава, земля і якісь бурі плями так щедро прикрасили тканину, що колишній колір можна було лише вгадувати.

Я мимоволі всміхнулася. «Джинси», «футболка»... Ну ось, ще трохи згаданих слів додалися в скарбничку. Назва одягу хай і дурниця, а не спогад, але разом із щойно відвойованим у забуття власним ім'ям це вже здавалося грандіозною перемогою. Виходить, пам'ять не зникла повністю — вона ніби розсипалася на тисячі маленьких уламків. Одні були зовсім поруч, варто лише простягнути руку, а інші залишалися прихованими за густим туманом. Можливо через кілька днів я згадаю все своє життя. Дуже хотілося в це вірити.

Я тихенько причинила за собою двері кімнатки й опинилася в невеликій кухні. Тут трав було ще більше. Вони звисали зі стелі, сушилися на стінах, лежали на столі, на лаві й навіть купками на підлозі. Оце так масштабний гербарій… Таке враження, ніби хтось викосив половину найближчої галявини й стягнув усе сюди. Дивне якесь місце.

Біля вхідних дверей стояли мої кросівки, мабуть, це вихід надвір. Мені дуже хотілося швидше вибратися з цієї хатини, залишатися тут самій було якось моторошно.

Відчинивши двері, я з полегшенням вдихнула прохолодне ранкове повітря. Одразу стало легше. Набагато приємніше за запах сушених трав, який уже почав мені набридати.

Навколо була повна тиша. Невеличкі дерев'яні хатинки, городи, плетені паркани — усе виглядало мирно й навіть затишно.

Я встигла відійти лише кілька кроків від оселі знахарки, коли раптом почула приглушену лайку. Потім щось важко зашурхотіло, ніби хтось волік по підлозі мішок. Я насторожено завмерла. Що це? Невже злодій? Перша ж дурнувата думка, яка з'явилася у мене в голові, була про... козу. Раптом хтось вирішив поцупити бабусину годувальницю?

Знахарка, звісно, не справила враження найпривітнішої людини на світі, але вона допомогла мені. Не знаю чим, але я хоч виспалась. Було б нечесно просто пройти повз.

Я швидко озирнулася в пошуках хоч якоїсь зброї. Біля старого сараю, встромлений у пеньок, стирчала сокира. Ідеально, коли немає нічого іншого.

— Ну... можливо, я зараз зроблю дурницю, — пробурмотіла я сама до себе.

Витягнувши сокиру, я мало не впустила її назад.

— Ого... Та вона важить, як половина мене.

Перехопивши держак обома руками, я навшпиньки підкралася до сараю. Бурчання ставало дедалі голоснішим, наче хтось проклинав увесь білий світ.

Я притиснулася до стіни, глибоко вдихнула, набралася сміливості, різко вискочила з-за рогу й щосили закричала:

— Ану залиш те, що надумав украсти! Бо... бо я за себе не відповідаю!

Почувся глухий гуркіт, а за ним — приглушений стогін, ніби хтось добряче приклався об підлогу.

— Упс... — прошепотіла я. — Здається, крадія й без сокири перемогла.

— Ти точно божевільна! — прогримів знайомий, розлючений голос.

Я завмерла, а потім тихо додала:

— Пане... злий драконе? Це ви?

— Не просто злий, — процідив він крізь зуби. — Я зараз на межі того, щоб власноруч тебе придушити. Де ти тільки взялася на мою голову? Ніби у мене своїх проблем замало!

Зрозумівши, що небезпека скасовується, я швиденько відкинула важку сокиру подалі в траву й винувато, якнаймиліше всміхнулася:

— Ви... впали? Може, допомогти?

— Найкраща допомога — зникнути з моїх очей.

— Зрозуміла... Не допомагати. — констатувала я.

— Саме так.

Із сараю почувся якийсь брязкіт, потім важке бурчання й шурхіт. За мить до виходу наблизилися кроки.

Усередині було майже темно, тому я не могла роздивитися, що там сталося. Та коли мій знайомий нарешті вийшов на світло, я ледь стрималася, щоб не пирснути зі сміху.

Виглядав цей гордий і величний владика небес... м'яко кажучи, страхітливо, але в дуже специфічному сенсі. Його колись світла сорочка тепер була густо вкрита брудними темно-бурими плямами, волосся нагадувало вибух на макаронній фабриці, на щоці красувався жирний слід якоїсь вкрай підозрілої субстанції, а від самого хлопця тягнуло таким амбре, що мені мимоволі захотілося міцно затиснути носа.

​Я все ж обережно принюхалася, намагаючись ідентифікувати це джерело хімічної атаки:

— Е-е... Мені здається... чи це...

Хлопець заплющив очі й приречено зітхнув.

— Мовчи.

Я ще раз втягнула повітря й не втрималася:

— Це... гній?

Він повільно подивився на мене таким поглядом, що будь-хто інший уже тікав би світ за очі, але я залишилася на місці. 

— Чому ти в ньому? — я здивовано округлила очі. 

— Так буває, коли тебе з самого зранку копняком зустрічає розлючена корова, а потім ти падаєш просто в купу її свіжих... подарунків. — прошипів він розлючено.

Я прикрила рот долонею, відчайдушно стримуючи сміх.

— Не смій.

Я чесно намагалася, справді намагалася. Але вже за секунду все подвір'я наповнив мій регіт.