Глава 13

Сніжана

Мій вимушений рятівник мовчки кивнув мені головою і рушив на середину галявини. Мабуть, дряконячу злітну смугу готував. Чомусь від цієї думки в грудях неприємно защеміло. Ми були знайомі якихось пів години, але мені зовсім не хотілося залишатися самій. Я ж нічого не пам'ятала. Ні власного імені, ні дому, ні того, як узагалі опинилася в цьому дивному місці. А він був єдиною живою істотою, яка хоча б не намагалася мене з'їсти.

Я вже хотіла покликати його, але раптом скроні пронизав різкий, нестерпний біль.

— А-а... — вирвалося в мене.

Перед очима все попливло. Земля хитнулася, і я безсило опустилася на коліна, схопившись руками за голову. У вухах раптом почувся дивний рівномірний писк.

Пік... Пік... Пік...

Наче якийсь незрозумілий механізм без кінця повторював один і той самий звук.

— Що... це?.. — прошепотіла я, стискаючи зуби.

Біль наростав із кожною секундою. Мене кинуло в холодний піт, дихати стало важко, а світ навколо почав розсипатися на окремі розмиті плями. Крізь шум у вухах я почула чиїсь швидкі кроки.

— Гей! — долинув стривожений голос.

За мить мене обережно підхопили на руки. Я вже не розуміла, хто саме це був. Хотілося лише одного — щоб цей жахливий біль нарешті припинився.

Свідомість стрімко вислизала крізь пальці. Останнє, що я почула перед тим, як темрява остаточно поглинула мене, був той самий настирливий писк.

Пік… Пік… Пік…

Мені наснився дивний сон... А може, й не сон, важко сказати. Навколо була суцільна темрява. Я не бачила нічого, але чула приглушені голоси. Вони звучали так, ніби долинали крізь товщу води. Я напружила слух.

— Вам теж потрібно відпочити... — тихо промовив жіночий голос.

Після короткої паузи почувся інший — глухий, втомлений:

— Ні... Я залишуся біля Сніжани.

Сніжани… Це ім'я, мов потужний розряд блискавки, пронизало мою заблоковану свідомість. У голові щось голосно клацнуло, ставлячи на місце головний пазл. Сніжана. Сніжана… Боже, та це ж я! Це моє ім'я!

— Мене звати Сніжана! — радісно вигукнула я. — Я згадала! Я згадала своє ім'я!

— Це, звісно, чудова новина, дитино, — почувся невдоволений старечий голос. — Але навіщо ж так верещати з самого світанку, наче тебе живцем ріжуть?

Я здивовано повернула голову.

Біля дверей на старому дерев'яному кріслі сиділа дуже літня жінка. Скільки їй було років — сказати важко. Її обличчя густо вкривали глибокі зморшки, з-під темної хустки вибивалося сиве волосся, а світлі, майже вицвілі очі уважно й трохи роздратовано розглядали мене.

​— Нарешті очуняла, — пробурчала старенька, поправляючи шаль на плечах. — А я вже грішним ділом гнівалася на того дракона, що він мені даремно мертвяка до хати притяг.

— Ви хто? І де це я? — запитала я, розгублено озираючись навколо.

Лежала я на старому дерев'яному ліжку в невеликій сільській хатині, складеній із потемнілих від часу колод. Під низькою стелею звисали десятки перев'язаних нитками пучків висушених трав, наповнюючи кімнату терпким запахом. Уздовж стін стояли грубі дерев'яні меблі, а в невеликому вікні золотилося ранкове сонце.

Я гірко всміхнулася. Дивна якась у мене традиція... Другий раз прокидаюся — і знову всюди трава. Щоправда, цього разу хоча б не лежу в ній.

​Я перевела погляд на свою дивну рятівницю, але та вже знову мирно й глибоко куняла у своєму кріслі, тихенько посапуючи носом. Нічого собі, як швидко вона засинає! Чи, може, вона просто настільки звикла до подібних пришелепкуватих, як я, що її вже нічим не здивуєш?

Якщо подумати... вона дуже схожа на якусь знахарку. Он скільки тих трав під стелею висить, напевно, не для краси.

Вона сказала, що мене сюди приніс дракон. Отже, мій похмурий знайомий уже вдруге врятував мені життя. Я пригадую, як на галявині мені раптом стало зле. Крім нього поруч нікого не було, тож саме він приніс мене сюди. Я тихо зітхнула.

Мабуть, тепер він мене вже відверто ненавидить. Спочатку довелося тягати на своїй спині над страшним лісом, потім — нести на руках, а тепер ще й по знахарках возитися, аби я часом не померла десь посеред поля.

Оце пощастило чоловікові… Треба буде хоча б нормально подякувати. Якщо, звісно, цей гордий ящір уже не накивав п'ятами кудись подалі від мене, поки я пускала слинку в подушку.

Хоча… вже трохи знаючи його характер, це було б навіть не дивно.