Глава 12

Сніжана

​Щойно я замовкла, дракон взлетів. Йому знадобилося зробити всього кілька швидких кроків для розгону, після чого він широко розправив крила й одним сильним помахом легко піднявся в повітря.

​І це сталося дуже вчасно.

​Позаду нас, ламаючи кущі на межі лісу, один за одним на відкрите поле вискакували ті самі монстри. Вони несамовито, аж до закладання у вухах, вили, люто клацали іклами й на величезній швидкості неслися травою, намагаючись наздогнати нас у стрибку. Та з кожним новим помахом гігантських крил мій крилатий рятівник піднімався все вище й вище, залишаючи голодну зграю далеко внизу.

​Я лише раз ризикнула зазирнути через своє плече, щоб подивитися на переслідувачів, і одразу про це пошкодувала. Тепер я точно знала: на тлі цих істот гігантські дракони — це ще дуже милі й приємні створіння, майже котики.

​А ось ті потвори... Бр-р-р, у мене аж сироти шкірою пішли. Їхні худі, кістляві й неприродно довгі тіла вкривало рідке, скуйовджене чорне хутро. Бігли вони винятково на масивних задніх лапах, тоді як довгі передні безвольно звисали майже до самої землі, через що вся ця зграя нагадувала якусь моторошну, викривлену пародію на кенгуру. На занадто тонких шиях гойдалися непропорційно великі голови, а коли вони вкотре роззявляли пащі в лютому витті, я чітко бачила два ряди довжелезних, гострих іклів. З-під важких, навислих надбрів'їв хижо світилися круглими червоними вуглинками очі.

​Нііі! Таке страхіття мені тепер ще довго снитиметься в кошмарах.

​Я поспіхом заплющила очі й вчепилася в шию дракона так міцно, що, здається, за бажання могла б вирвати йому з м'ясом кілька смарагдових лусок. До всього іншого жаху раптом з'ясувався ще один неприємний факт про мене: я панічно, до нудоти боюся висоти.

​Холодний вітер зі свистом бив у вуха, волосся безладно літало й шмагало по обличчю, а під нами десь далеко внизу пропливали темні верхівки дерев. Навіть коротка думка про те, щоб хоч на секунду розплющити очі й подивитися вниз, змушувала моє серце шалено калатати.

​— Тільки не впусти мене, будь ласка... — благально прошепотіла я в теплу луску, сама не знаючи, до кого звертаюся — до дракона чи до всіх невідомих богів цього дивного світу. — Якщо мене не з'їли ті лісові страховиська, то я точно помру тут від серцевого нападу...

​Я ще сильніше, ховаючи обличчя від зустрічного потоку повітря, притиснулася до його гарячої тушки. І скільки нам ще отак летіти в невідомість?

​Не знаю, скільки саме минуло часу — хвилина, десять чи ціла година. Після такої шаленої повітряної подорожі мій внутрішній годинник остаточно вийшов із ладу й просто відмовився працювати.

​Зрештою, коли свист вітру у вухах трохи вщух, я відчула, що дракон почав плавно знижуватися. Набравшись сміливості, я обережно розплющила одне око. Зловісний хвойний ліс давно залишився далеко позаду, а під нами тепер простягався величезний дикий сад із фруктовими деревами, між якими яскравими плямами цвіли дивовижні квіти. Посеред цього буяння кольорів виднілася невелика затишна галявина, саме до якої й прямував мій крилатий пасажирський експрес.

​Дракон кілька разів зробив широке, плавне коло над галявиною, уважно оглядаючи місцевість на наявність небезпеки, і лише після цього м'яко торкнувся міцними лапами землі.

​Проте я навіть не поворухнулася. Усе моє знесилене тіло вирішило оголосити мені страйк: руки геть не слухалися, ноги заніміли, і навіть поворухнути кінчиком пальця здавалося непосильним завданням.

Як я не здохла після такого екстриму — не знаю. Можливо, я вже мертва, а два рази померти неможливо, чи не так?

​Дракон у відповідь на моє скиглення голосно фиркнув і демонстративно сіпнув масивними плечима, явно намагаючись скинути мене на м'яку травичку. Але марно — я так і залишилася лежати, безпорадно розпластавшись по його спині морською зіркою.

​— Ну вибач, — винувато проскиглила я, ще сильніше притискаючись до нього. — Я тимчасово повністю вийшла з ладу й не функціоную. Доведеться тобі ще трохи побути моїм ліжком.

​Лускатий супутник обурено пирхнув так гучно, що мені ледь вуха не заклало. А наступної миті його величезне тіло піді мною раптом почало стрімко змінюватися й зменшуватися. Зелена луска ніби розчинилася в повітрі, крила безслідно зникли, а могутня луската шия за секунду перетворилася на людську.

​— Ой... — пискнула я.

​Я навіть зреагувати не встигла. Ще мить тому я зручно лежала на широкій спині гігантського ящера, а тепер безсоромно висіла на шиї хлопця.

Він напружено завмер, очевидно чекаючи, коли я нарешті відчеплюся. Я теж заціпеніла від несподіванки, а тоді дуже повільно, ніби нічого дивного не сталося, почала сповзати на землю по його широкій спині.

​— Е-е... — невпевнено порушила я тишу, як тільки мої ноги опинилися на твердій землі. Мені було дуже ніяково, від чого мої щоки почали горіти, — Це було трохи незручно й вкрай неочікувано.

​Хлопець стомлено зітхнув:

​— Тепер мені зрозуміло, чому дракони терпіти не можуть підвозити людей.

​Я лише розгублено кліпнула віями, а потім задумливо подивилася на власні долоні. В голову раптом прийшла абсолютно божевільна думка. Цікаво... А що, як я теж насправді дракон, просто ще про це не знаю через свою амнезію? Це ж було б максимально логічно в такій ситуації!

​І як взагалі перевіряють такі речі? Треба просто дуже сильно захотіти? Люто гаркнути на когось? Чи з розгону стрибнути з найближчої скелі в надії, що крила самі виростуть?

Я скоса поглянула на свого похмурого світловолосого супутника.

— Слухайте... е-е... дякую, що підвезли. Чи доставили. Чи... навіть не знаю, як правильно назвати політ на драконі, — ніяково всміхнулася я. — У будь-якому разі дякую, що врятували від тих чудовиськ.

Хлопець навіть не подивився на мене.

— Це була разова послуга, — сухо відповів він. — За п'ятсот метрів починається поселення. Далі розберетеся самі. Я й так витратив на вас забагато часу.