Глава 11

Сніжана

​Я точно померла й тепер перебуваю у власному персональному пеклі, бо інакше пояснити те, що щойно відбулося на моїх очах, я просто не могла. За одну мить переді мною стояв звичайний світловолосий хлопець, а вже наступної — на його місці з’явився той самий здоровенний дракон, схожий на гігантську зелену ящірку. Ну не буває такого в реальному житті! Чи все-таки буває? Звідки мені знати, якщо я зараз нічого згадати не можу?!

​Цього разу я навіть не закричала, а просто завмерла на місці, начисто забувши, як кліпати. 

Намагаючись перевірити, чи це не якийсь божевільний сон, я з усієї сили боляче щипнула себе за руку.

​— Ай! 

​Ні, не сон. Але тоді як усе це взагалі пояснити? Невже дракони справді існують, та ще й мають здатність перетворюватися на цілком привабливих чоловіків? Оце так поворот, прямо як у фентезійних книжках...

​Ледве ця думка промайнула в голові, як перед очима на мить виник чіткий образ: велика книжкова шафа від підлоги до самої стелі, вщент заставлена товстими паперовими томами. 

Одразу після цього мене різко пронизав такий гострий біль у скронях, що я аж замружилася й міцно схопилася руками за голову. Це що... спогад? Моя власна книжкова шафа? Я щосили намагалася утримати це видіння й витягнути з пам'яті хоч ще якісь деталі, але, крім полиць із книжками, у темряві більше нічого не з'явилося.

​Коли напад болю трохи відступив, я відчула біля свого обличчя гаряче, важке дихання. Повільно розплющивши очі, я побачила, що дракон стоїть просто переді мною. Його великі золотаві очі з вертикальними зіницями уважно стежили за кожним моїм рухом, і мені навіть здалося, що дивиться він якось дуже невдоволено та скептично.

​Я теж мовчки втупилася в нього у відповідь. Панічний страх поступово згасав, бо звичайна жіноча цікавість перемогла інстинкт самозбереження. Ну і дурна ж я, виявляється.

Його темна зелена луска дуже красиво і глибоко переливалася під сонячними променями, наче кожна окрема пластинка була відполірована. Страшний він був? Та ясен пень. Але водночас у його постаті відчувалася якась заворожуюча краса. І, що найважливіше зараз, він поки що не намагався проковтнути мене. А це вже можна було вважати цілком непоганим початком для знайомства.

​Мабуть, після всього пережитого шоку мій дах остаточно поїхав, бо я повільно простягнула руку й самими кінчиками пальців обережно торкнулася його масивної морди. Луска виявилася зовсім не такою шорсткою чи мерзотною, як я собі уявляла — вона була гладенькою, майже шовковистою на дотик і дуже теплою.

​Тепер уже черга завмерти прийшла до самого дракона. Він здивовано дивився на мене, ніби я щойно зробила якусь абсолютну дикість.

​— Ну що ти так дивишся? — нервово всміхнулася я, прибираючи руку. — Я взагалі-то вперше в житті бачу живого дракона, а торкаюся його — тим паче. Радій, що я хоча б кричати на все поле перестала.

​Я трохи помовчала, розглядаючи його зубасту пащу, а тоді значно тихіше й серйозніше запитала:

​— Ти ж мене точно не з'їси по дорозі?

​Дракон видав гучне фиркання й повільно, цілком усвідомлено похитав головою.

​— Ну, вже добре, ловлю на слові, — трохи заспокоїлася я. 

​Він відійшов на кілька кроків назад, розвернувся до мене масивним боком і промовисто кинув погляд на свою широку спину. Я лише підозріло насупилася:

​— Е-е... Я не дуже розумію твої пантоміми. Що ти хочеш цим сказати?

Дракон так тяжко зітхнув, ніби вже сто разів пошкодував, що взагалі мене знайшов. Після цього він демонстративно ліг животом на траву й знову вичікувально повів головою в бік своєї спини. Я кілька секунд мовчки переводила шокований погляд з його хребта на великі золоті очі.

​— Ти... це зараз серйозно? — перепитала я, не вірячи своїм здогадкам.

​Він ствердно кинув мордою.

​— Я повинна... залізти на тебе верхи?

​Ще один чіткий кивок.

​— Та хрінушки я туди полізу! — випалила я, роблячи крок назад.

​І саме в цю секунду з боку лісу долинуло низьке, протяжне й дуже моторошне виття. За ним майже одразу почулося ще одне, а потім іще. Спиною миттєво пробігли дрижаки, змушуючи мене різко повернути голову до хащів. Там, між темними густими стовбурами дерев, один за одним почали спалахувати злісні червоні вогники. Їх були десятки, а може й цілі сотні. Це і є ті кляті кунаррі?

​— Ой, мамцю... — прошепотіла я, відчуваючи, як підкошуються ноги.

​Наступне виття пролунало вже зовсім близько, буквально на межі поля.

​— А-а-а! — злякано заверещала я.

​Усі мої горді принципи стосовно того, що я «ні за що не полізу на спину дракону», одразу зникли без сліду. В дикій паніці я з вереском кинулася вперед і буквально з розгону застрибнула на його лускату спину, ледь не звалившись з нього з іншого боку. Навіть не уявляю, звідки в моєму слабкому тілі узялося стільки сили. Я міцно вчепилася пальцями в якісь виступи на його шиї й голосно закричала:

​— Усе! Передумала! Я згодна! Лети! Біжи! Повзи! Роби що завгодно, тільки не залишай мене тут!