Глава 10

Сніжана

​— Гей, дівчино, з вами все гаразд? — пролунав над самим вухом чийсь незнайомий, приглушений голос.

Але зміст слів вислизав від мене. Голова розколювалася від болю, а хтось ще водночас наполегливо трусив мене за плече. З неймовірним зусиллям я ледь розплющила повіки, але яскравий промінь сонця одразу боляче вдарив по сітківці, наче вистрілив блискавкою прямо в мозок. Я знову заплющила очі й тихо, жалібно застогнала.

​— Дівчино, у мене немає жодного бажання й часу валятися з вами посеред поля. Ви або прокидаєтеся прямо зараз, або я йду геть, — знову долинав той самий чоловічий голос, але тепер у ньому чітко чулося роздратування.

​— Відчепися, мені й так паскудно... — проскиглила я, коли чужі пальці ще раз сильно струснули мене.

​— Ну добре, я чесно намагався допомогти. Якщо вас тут зжеруть лісові монстри, то це будуть суто ваші проблеми, — буркнув чоловік і нарешті облишив моє нещасне плече.

​Я продовжувала лежати, не рухаючись і намагаючись згадати хоч щось. В голові наче дзвонили важкі церковні дзвони, і я ніяк не могла до кінця второпати, що саме мені намагався сказати цей хлопець. До речі... а хто він такий? І що ще страшніше — хто я сама? Клятий головний біль! Я з жахом усвідомила, що не можу згадати навіть власного імені. Воно ж у мене повинно бути?

​Від цієї панічної думки я знову різко розплющила очі. Все навколо пливло й хиталося, а під повіками пекло так, наче туди закинули жменю сухого піску. Трохи прокліпавшись, я нарешті сфокусувала погляд… на величезній, темній постаті прямо перед собою. Заплющила очі, прокліпала ще раз, сподіваючись, що це мені здалося, але моторошне марево нікуди не зникло.

​— А-а-а-а-а! — заверещала я на все горло від дикого жаху.

​Тіло скувало від страху, коли перед моїм носом чітко вималювався здоровенний, лускатий, з крилами і довгим хвостом… Справжнісінький зелений дракон! Не намальований, а живий, блін, ДРАКОН! Ой, мамцю! 

Він стояв до мене спиною, але після мого вереску повільно повернув масивну голову в мій бік і хижо блиснув золотавими очима з тонкими вертикальними смужками замість зіниць. Що це, в біса, за чортівня?!

​Серце шалено калатало в грудях, готове розірвати ребра. Мені хотілося підхопитися й бігти світ за очі, але дика слабкість повністю позбавила мене сил. Я не могла навіть нормально сісти. 

Ця гігантська ящірка видала гучне фиркання й почала повільно наближатися. Я заверещала знову, міцно затуляючи обличчя руками.

​— Тільки не їж мене! Будь ласка! Я зовсім не смачна, одні кістки, ти точно вдавишся! — схлипуючи від безвиході, випалила я. Звісно, аргумент для хижака так собі, але раптом це чудовисько хоч трохи розумне?

​Я лежала, стискаючись у клубок і ковтаючи гарячі сльози, щомиті чекаючи, коли гострі зуби почнуть шматувати моє тіло. Але минали секунди, а я все ще продовжувала безпорадно валятися серед густої трави.

​— Ти божевільна? Навіщо так кричати на всю околицю? Зараз усі місцеві тварюки на твої воплі збігуться! — грізно прошипів над головою вже знайомий чоловічий голос.

​Я обережно, крізь щілинки між пальцями, подивилася в той бік, звідки лунали слова. На мене, невдоволено насупивши брови, дивився дуже привабливий молодий хлопець. Високий, широкоплечий, із розпатланим світлим волоссям. Я повільно прибрала руки від обличчя й буквально втупилася в нього. Щось віддалено, на межі дежавю, здалося мені знайомим у його рисах. Десь я його точно бачила... Але де і коли?

​— Ти довго збираєшся отак мовчки мене розглядати? — роздратовано кинув він, суворо схрестивши руки на грудях.

​Я швидко покрутила головою в різні боки, намагаючись відшукати поглядом величезну ящірку, але монстра ніде не було. Невже в мене просто почалися галюцинації?

​— Тут... дракон... щойно був, — ледь вимовила я пересохлими губами, язик після пережитого стресу майже не слухався.

​— Був, — спокійно підтвердив хлопець і здивовано вигнув брову, наче я щойно озвучила найбільшу дурницю у світі.

​— Він... утік? — тихо спитала я, все ще очікуючи нападу з кущів.

Світловолосий лише скривився від моїх слів.

​— Не встиг. Ти надто голосно кричиш, а це привертає багато небажаної уваги, — невдоволено буркнув він і кинув уважний погляд на небо.

​Я машинально подивилася слідом за ним, але, окрім кількох птахів та рідких білих хмаринок на безкрайньому блакитному небі, нічого підозрілого не помітила.

​— Тоді де ж він подівся? — я нарешті спробувала спертися на тремтячі руки, трохи підвелася й озирнулася довкола. Навколо не було жодного натяку на лускате чудовисько — лише дике, безмежне поле, яке впиралося в густу стіну темного лісу. Трясця... Де я взагалі опинилася? І як сюди потрапила?

​— Мені от набагато цікавіше, звідки ти сама тут взялася. Хто ти така? — примруживши блакитні очі, запитав хлопець.

​Я щиро спробувала задуматися над його питанням, прокрутити в пам'яті хоч якісь спогади, але в голові була абсолютна порожнеча. Я ще більше зосередилася і  спробувала згадати хоч щось: будинок, місто, ім'я, хоч одну дрібницю. Нічого. Я не знала відповідей. Жодної.

​— Я не знаю... — нові сльози миттєво застелили мені очі, а істерика почала накочуватися з новою силою. — Я не знаю, хто я! Взагалі нічого не пам'ятаю!

​Мене почало бити дрібне тремтіння від шоку. Ну як таке взагалі можливо?!

​— Як це? Що, зовсім жодної деталі? Чи ти просто мені брешеш? — скептично запитав він, роблячи крок назад.

​— Нічого! Порожньо! Нащо мені таке вигадувати? — у розпачі закричала я на нього.

​— Та не кричи ти! — він скоротив між нами відстань, миттєво опинився поряд зі мною на землі і щільно закрив своєю широкою, гарячою долонею мій рот.

​Я ошелешено витріщилася на нього, боячись поворухнутися.

​— Ти з першого разу не розумієш? — тихо й серйозно прошепотів він мені в саме обличчя. — Нас прямо зараз через твій галас знайдуть кунаррі.