Глава 9

Сергій

​Нарешті настав ранок. Але сказати, що я виспався, було б брехнею, бо за ніч мені ледь вдалося стулити очі на якусь годину. Я без кінця дивився на годинник, нервово перевертався з боку на бік і в усіх деталях уявляв, як сьогодні вперше нормально заговорю зі Сніжаною. Продумував, що саме скажу, про що ми говоритимемо. У якийсь момент я навіть спіймав себе на абсурдній думці, що готовий зірватися, поїхати до кав'ярні прямо о п’ятій ранку й просто сидіти чекати її під зачиненими дверима, щоб бути точно першим за Артема.

​— От же ідіот... — тихо фиркнув я сам до себе, піднімаючись із ліжка.

​Дорослий чоловік, а хвилююся перед банальним знайомством із дівчиною так, наче я зелений школяр перед першим іспитом.

​Крижаний душ трохи привів мене до тями й змив залишки нічної мандражки. Я ретельно поголився, одягнув свіжу чорну сорочку, чорні брюки й ще раз критично оглянув своє відображення у дзеркалі. Під очима залягли темні кола від недосипу, але я лише втомлено посміхнувся своєму відображенню: 

– Ну, принаймні на привида не сильно схожий, і то добре. Злякатися не повинна.

Поснідавши вчорашньою холодною піцою, я схопив ключі від машини й поспішив на парковку. 

Сьогодні все обов'язково буде інакше. Сьогодні я нарешті зроблю цей крок і запрошу її кудись.

​Звісно ж, саме цього ранку Київ вирішив влаштувати перевірку моєму терпінню. Десь попереду на проспекті сталася серйозна аварія, через що величезний потік машин практично зупинився й тепер ледь повз. Я нервово постукував пальцями по шкіряному керму, щохвилини кидаючи погляди на панель автомобільного годинника.

​— Та швидше ж ви, повзіть уже... — цідив я крізь зуби.

​До божевілля хотілося сильніше натиснути на газ, різко об'їхати цю нескінченну тягучку по смузі громадського транспорту, але здоровий глузд і водійський досвід поки що перемагали емоції. 

Коли я нарешті вирвався з затору, за кілька хвилин попереду показалася така знайома вивіска «Кава поруч».

​Серце миттєво збилося з ритму й застукало десь у горлі, а на обличчі сама собою розпливлася безглузда щаслива усмішка. Моя синьоока бариста вже поряд... Я вже майже приїхав.

​Світлофор на моєму шляху якраз світив зеленим світлом. Я плавно перелаштувався в праву смугу, поступово збавляючи швидкість, щоб акуратно припаркуватися біля бровки якомога ближче до входу в кав'ярню. І саме в цю кляту мить, коли до мети залишалися якісь метри, на дорогу буквально вибігла дівчина з великою валізою та паперовим стаканчиком у руці. Вона навіть не дивилася в мій бік.

​Все сталося за якусь невловиму частку секунди.

​— Ніііі! — закричав я, і цей крик застряг мені в горлі.

​Я з усієї сили, до хрусту в суглобах, втиснув гальма в підлогу. Колеса пронизливо заверещали. Глухий, страшний удар вдарив мене ніби в самісінький мозок.

​У ту ж мить час навколо ніби зупинився. Я навіть не пам'ятаю, як на повному автоматі вискочив з салону, ноги самі понесли мене вперед.

​На сірому асфальті нерухомо лежала дівчина. Поряд валялася перекинута валіза, з якої випало кілька книжок, а по дорозі темною плямою швидко розтікалася пролита кава. Я буквально впав перед нею на коліна й у ту ж секунду занімів від дикого жаху.

​— Сніжано...

​Здалося, ніби весь світ із гуркотом провалився кудись у глибоку безодню, залишаючи навколо лише вакуум. Ні. Тільки не вона. Будь ласка, змилуйся, хто-небудь нагорі... Тільки не вона!

​Її красиве русяве волосся на очах ставало темним і липким від крові, що швидко стікала з розбитої потилиці. Мої руки почали тремтіти настільки сильно, що я ледь міг ними поворухнути, боючись заподіяти їй ще більшої шкоди.

​— Сніжано... Сніжко, ти чуєш мене? — я максимально обережно, ледь торкаючись, поклав долоню на її бліду й дуже гарячу щоку. — Подивись на мене... Ну ж бо, будь ласка, відкрий очі...

​Її густі вії раптом ледь помітно здригнулися. Сині очі повільно, важко відкрилися, і вона подивилася просто на мене. Погляд був розгубленим і затуманеним. Здавалося, вона намагалася щось згадати.

​— Все буде добре... Чуєш мене? Все обов'язково буде добре! — гарячково шепотів я, відчуваючи, як очі застилають непрохані сльози. — Не заплющуй очей, дивись на мене, чуєш?!

​Але її погляд почав стрімко згасати, втрачаючи фокус.

​— Сніжано... благаю, не засинай!

​Повіки дівчини повільно й безсило опустилися.

​— Ні... ні, ні! — я відчув, як усередині мене все остаточно похололо й покрилося кригою. — Сніжано!

​Жодної реакції. Вона не ворушилася.

​— Хлопче, я вже викликав швидку! Вони їдуть! — пролунав раптом чийсь схвильований голос десь позаду мене, але я навіть не повернув голови. — І поліцію теж викликав! Я все бачив від самого початку! Хлопче, заспокойся, ти не винен! Вона сама вискочила прямо під колеса на червоне світло!

​Ці чужі слова майже не доходили до моєї свідомості, пролітаючи повз вуха. Не винен? Та яка тепер, до біса, різниця, винен я чи ні?! Переді мною без свідомості, стікаючи кров'ю, лежала дівчина, яку я таємно кохав уже майже рік. І саме моя машина щойно збила її.

Я лише сильніше стиснув її гарячу долоню, ніби боявся, що варто відпустити — і вона назавжди вислизне від мене.

​— Тільки виживи... Прошу тебе, рідна, тільки виживи…