Глава 8

Сергій

Вечір нічим не відрізнявся від сотні попередніх. Я повернувся з роботи у свою нову квартиру, звичним рухом скинув піджак на спинку стільця й кілька секунд мовчки дивився у вікно на вогні вечірнього міста. Здавалося б, треба радіти — у двадцять п’ять років далеко не кожен може похвалитися власним житлом у столиці, нехай воно й куплене в іпотеку на багато років наперед. Тільки от яка користь із цих порожніх квадратних метрів, якщо я приходжу сюди винятково для того, щоб переночувати?

​Я навіть не одразу згадаю, якого кольору штори висять у моїй спальні. Зате можу без жодної запинки назвати точний час, коли моя синьоока бариста з кав'ярні усміхається мені й подає паперовий стаканчик із подвійним еспресо.

​Я важко видихнув і відійшов від вікна:

​— Треба щось із цим робити... Бо це вже схоже на божевілля.

​Піцу я, як зазвичай, замовив через доставку, адже готувати щось пристойне після важкого робочого дня сил не було зовсім. Поки вона остигала на журнальному столику, я влігся на диван і безцільно відкрив Інстаграм. Стрічка була забита звичними кадрами: хтось викладав яскраві фотографії з моря, хтось хвалився новенькою машиною, а колишні однокурсники один за одним публікували знімки своїх маленьких дітей, багато хто з мого оточення вже встиг створити сім'ю. 

Я ж, схоже, примудрився безнадійно закохатися в дівчину, з якою за цілий рік обмінявся заледве кількома фразами під час замовлення кави. Романтика рівня клінічного випадку, не інакше.

​Я вже збирався закрити застосунок, коли у верхній панелі висвітилося свіже оновлення від мого колеги Артема.

​— Ну що він там іще виставив... — пробурмотів я, клікаючи на кружечок сторіз.

​На першій же фотографії Артем стояв задоволений, як слон, поруч зі Сніжаною — моєю баристою. На ній був той самий гавайський костюм з нещодавньої промо-акції. Я машинально збільшив знімок двома пальцями, розглядаючи кожну деталь. Яка ж вона все-таки гарна... На наступному фото знову була вона, і я сам не помітив, як на моїх губах з'явилася усмішка.

Я зайшов на сторінку Артема і ​побачив під дописом всього кілька оцінок «подобається», і з чистої цікавості я натиснув на список тих, хто залайкав публікацію. На секунду я буквально завмер, а серце пропустило удар, коли погляд зачепився за нікнейм «Snizhok20».

​Я, затамувавши подих, перейшов на цей профіль, і сторінка виявилася відкритою.

​— Не може бути... — видихнув я в порожнечу кімнати.

​Ще кілька місяців тому я намагався відшукати її через офіційний аккаунт кав'ярні. Переглянув тоді сотні підписників, але все безрезультатно. А після того безглуздого ранку, коли я побачив, як її обіймає якийсь хлопець біля входу, взагалі вирішив, що мої пошуки не мають жодного сенсу. Тепер же її особистий профіль сам, за чистим збігом обставин, опинився прямо переді мною.

​Світлин на сторінці було небагато, і майже всі вони виявилися дуже атмосферними. Книжки. Знову стоси книжок. Красива чашка кави на підвіконні. Тонкі пальці, що тримають свіжий роман у твердій палітурці. І знову розгорнута книга.

​— Скільки ж ти читаєш... — тихо засміявся я, гортаючи стрічку вниз.

​Сам я вже й не пам'ятав, коли востаннє тримав у руках художню літературу. Останні роки мені доводилося вивчати хіба що сухі фінансові звіти, таблиці та графіки, адже професія провідного фінансового аналітика іншого й не передбачала. Дійшовши до найпершої публікації, я нарешті побачив її портретне фото, де вона щиро й відкрито усміхалася в камеру, а тоді опустив погляд і прочитав короткий підпис:

​«Нарешті я вільна. Більше ніяких серйозних стосунків, поки не знайдеться чоловік, здатний конкурувати з харизматичними книжковими драконами. Інші — просто не проходять відбір».

​Я перечитав ці рядки ще раз. Потім іще раз, не вірячи власним очам. А після цього повільно відкинувся на м'яку спинку дивана, відчуваючи, як у грудях розливається дивне тепло. Вільна. Отже, того хлопця більше немає в її житті.

​На душі стало настільки легко й безтурботно, що я вперше за кілька місяців щиро, на повний голос розсміявся.

​— Ну що ж... Значить, доведеться терміново ставати драконом, — я подивився на власне розмите відображення в темному екрані вимкненого телевізора й пожартував: — Треба тільки гарчати навчитись для переконливості.

​Щаслива усмішка ніяк не сходила з мого обличчя. Завтра. Вже завтра вранці я нарешті переступлю через власну несміливість і нормально з нею познайомлюся. Тепер у мене немає перешкод. Запрошу її на каву після зміни або на вечерю. Та байдуже куди — головне, нарешті почати з нею розмовляти не про каву.

Потрібно обов'язково випередити Артема, бо цей бабій стовідсотково теж бачив її сторінку з цим дописом, а він ще тоді в офісі бовкнув, що хоче запросити котрусь із дівчат на побачення. Але свою синьооку баристу я йому ні за що не віддам — надто сильно вона осіла в моїй голові... і в моєму серці. Поки вона сама мене не відправить під три чорти — я не здамся!

​Вперше за дуже довгий час ліг спати з абсолютним, чітким відчуттям того, що вже наступний ранок змінить усе моє життя.