Глава 7

Сніжана

Телефон задзвонив так настирливо, що перші кілька секунд я намагалася його ігнорувати. Ну от кому, скажіть на милість, заманеться телефонувати людині зранку в перший же день її офіційної відпустки? Я приречено натягнула ковдру на голову, але мобільний не вщухав. Довелося засунути гордість подалі, навпомацки відшукати гаджет на тумбочці й одним оком глянути на екран.

​Побачивши ім'я Тані, я миттєво сіла на ліжку, залишки сну наче рукою зняло. У цей час подруга вже мала б бути в кав'ярні. Невже щось трапилося?

​— Алло? — хрипко пробурмотіла я в слухавку. — Тань, що сталося?

​— Сніжко! Пробач мені, будь ласка! Я знаю, що ти мене зараз вб'єш...

​— Якщо чесно, то дуже хочу, — зізналася я й голосно позіхнула.

​Напарниця в слухавці нервово захихотіла:

​— Я забула ключі від кав'ярні.

​Я мовчала кілька секунд, оскільки сонний мозок категорично відмовлявся адекватно сприймати інформацію з першого разу.

​— Зачекай... Як це ти забула ключі?

​— Ну ось так. Залишила у квартирі.

​— То розвернися й поїдь додому, в чому проблема?

​— Не можу, Сніж... Тому що ключі від квартири теж залишилися всередині квартири. Двері у нас без ключів захлопуються, тому я не помітила, що їх немає, — винувато пропищала Таня.

​Я кілька разів кліпнула, намагаючись усвідомити масштаб катастрофи.

​— Тань... Ти просто геній.

​— Знаю, мені вже соромно.

​— А Єгор де?

​— Поїхав ще вночі з кумом на риболовлю, десь у плавні за місто. Мобільний там не ловить, а повернеться він тільки ввечері.

​Я важко зітхнула й безсило потерла обличчя долонею:

​— І Марії Олександрівні ти, звісно ж, дзвонити боїшся.

​— Дуже боюся! Вона ж мене живцем з'їсть і не подавиться, ще й премії позбавить. Сніжко, будь ласочка!

​— Добре, — тихо застогнала я, здаючись. — Збираюся. Через двадцять хвилин буду на місці.

​— Я тебе обожнюю! Ти найкраща у світі! — радісно заверещала подруга.

​— А я себе зараз — не дуже.

​Я поклала слухавку й ще якийсь час сиділа на краю ліжка. Голова здавалася якоюсь важкою, наче я взагалі не спала цієї ночі. Хоча, якщо згадати, що моя вчорашня обіцянка «глянути Інстаграм на пів годинки» непомітно розтягнулася майже до третьої ночі, дивуватися не було чому.

​— Молодець, Сніжано, сама собі ворог, — пробурмотіла я, прямуючи до ванної.

​Швидко вмилася холодною водою, влізла в улюблені джинси, схопила ключі й підхопила валізу. Раз уже все одно доведеться їхати на роботу, то звідти одразу вирушу на автостанцію, щоб не втрачати час.

​Дорогою в таксі мене раптом почало дрібно морозити. Я кутала плечі в тоненьку кофтину й дивувалася — невже водій увімкнув кондиціонер на повну потужність? Але варто було мені торкнутися власного чола, як стало зрозуміло: воно було гарячіше, ніж зазвичай. Капець, тільки цього не вистачало для повного щастя — примудритися захворіти в перший же день відпустки. Просто мрія.

​За кілька хвилин автівка загальмувала біля знайомої вивіски «Кава поруч». Щойно я витягла валізу з салону, як назустріч мені кулею вилетіла занепокоєна Таня.

​— Ти моя рятівниця! — вона мало не задушила мене в обіймах, ледь не збивши з ніг.

​— Обережніше, — слабо всміхнулася я. — Тримай свої ключі.

​Я простягнула їй зв'язку, і Танька миттєво відімкнула замок, впускаючи нас всередину. У приміщенні ще пахло вчорашньою кавою та затишком. Зазвичай цей аромат одразу піднімав мені настрій, але сьогодні від нього лише сильніше запаморочилось в голові. Я мовчки поставила валізу біля стійки й тихо запитала:

​— Слухай... А у нас в аптечці залишилося щось від температури?

​Напарниця різко обернулася, змінившись в обличчі:

​— Ти що, захворіла?

​— Не знаю, якщо чесно. Мене якось дивно лихоманить.

​Вона підійшла ближче й стурбовано торкнулася моєї долоні:

​— Сніжко, та ти ж уся гаряча!

​— Не драматизуй, звичайна легка застуда.

​Але Таня мене вже не слухала, нетерпляче порпаючись у пластиковому боксі аптечки. За хвилину вона витягла звідти блістер ібупрофену, простягнула мені таблетку й налила склянку води. Я слухняно випила ліки, сподіваючись, що вони подіють швидко.

​— Може, зробити тобі чаю з лимоном?

​— Ні, краще подвійний еспресо, дуже міцний, — попросила я, заплющуючи очі й тулячись лобом до прохолодної стійки. — Бо я зараз засну просто стоячи, а мені ще до автовокзалу треба доїхати.

​— Ну й уперта ж ти, Сніжано.

​— Яка є. — знизала я плечима.

​За хвилину переді мною вже стояв маленький паперовий стаканчик. Гаряча, ароматна гіркота еспресо після першого ж ковтка трохи повернула мене до тями.

​— Може, ти все-таки залишишся й відлежишся вдома? — несміливо запропонувала подруга.

​— Ні, — я рішуче похитала головою, роблячи ще один ковток. — Автобус уже скоро, я посплю дві години в дорозі й приїду до батьків як новенька. Домашнє молоко та свіже повітря швидко поставлять мене на ноги.

​— Тоді хоча б обов'язково зателефонуй мені, щойно вийдеш в селі.

​— Обіцяю.

Я підхопила валізу, яку залишила біля стійки й взяла в іншу руку недопиту каву. Таня провела мене до дверей кав'ярні, притримуючи двері.

​— Бережи себе, Сніжко! Я вже сумую.

​— І ти. Я теж буду сумувати!

​Я вже зробила кілька кроків уздовж тротуару, коли вона гукнула мені навздогін:

​— Гарної відпустки!

​Я обернулася, тепло усміхнулася їй на прощання й кивнула:

​— Дякую!

​Ранкове сонце вже стрімко піднімалося над київськими багатоповерхівками, обіцяючи місту черговий спекотний липневий день. Голова все ще трохи паморочилась, а реальність навколо здавалася дивно викривленою через лихоманку. Я міцніше стиснула ручку валізи й попрямувала до пішохідного переходу, на ходу перевіряючи час на телефоні. До мого рейсу залишалося трохи більше двадцяти хвилин, тож варто було поквапитися, щоб не чекати наступного автобуса.