Глава 6

Сніжана

Сьогодні був мій останній робочий день перед відпусткою. Цілих десять днів Таня працюватиме майже сама, хіба що іноді її підмінятиме Марія Олександрівна, а потім настане моя черга рятувати кав'ярню без напарниці. Двадцять днів без Таньки — я вже зараз точно знала, що сумуватиму за нашим щоденним базіканням біля кавомашини.

​Ми познайомилися рівно рік тому. Я тоді тільки-но переїхала у свою маленьку спадкову квартиру й почала шукати якусь роботу неподалік від дому. Залишила резюме на сайтах з пошуку роботи, але ще вирішила спитати у реальних людей в районному телеграм-чаті, навіть не сподіваючись на щось. Першою мені відповіла саме Таня: «У нашу кав'ярню терміново потрібна бариста. Якщо цікаво — пиши в приват».

​Ми швидко перейшли в особисті повідомлення. Вона чесно, без прикрас розповіла про всі плюси й мінуси, попередила, що зміни довгі й на ногах, зате зарплата вища, ніж у більшості подібних закладів у нашому районі, досвід роботи не потрібен, всьому навчають. Я тоді наївно думала, що затримаюся максимум на два-три місяці, зароблю трохи грошей на першочерговий ремонт, знайду щось перспективніше й піду. 

Але минув рік, а я все ще варила капучіно. І, якщо чесно, тепер зовсім про це не шкодую.

​За цей час Таня стала для мене набагато більшим, ніж просто колегою по роботі. Вона перетворилася на ту саму близьку людину, якій можна без вагань зателефонувати серед ночі, поплакатися на життя, разом посміятися над свіжими мемами або спонтанно замовити піцу без жодного приводу. Спочатку ми навіть жили в сусідніх будинках і майже щовечора забігали одна до одної на чай, але три місяці тому Таня переїхала до свого хлопця на інший кінець району, і бачитися поза роботою так часто вже не виходило.

​Напевно, саме тому я так не любила відпустки. Вони забирали не тільки звичну рутину, а й нашу щоденну дівочу традицію бути поруч. 

Але побачити батьків теж дуже хотілося. Тому сьогодні ввечері на мене ще чекали збори, а вже завтра я мала сісти на автобус і поїхати до них у село на всю відпустку.

​— Я сумуватиму, Сніжко, — міцно обійняла мене Таня, коли ми нарешті замкнули кав'ярню й зупинилися біля дверей. — Обов'язково привези мені маминих солоних огірочків!

​— Добре, якщо тільки сама дотягну ті банки до Києва. Мама ж обов'язково спробує всунути мені на додачу ще й мішок картоплі. Бо це, бачте, «чиста економія» і «своє, домашнє, без жодної хімії»! — я кумедно насупила брови, намагаючись скопіювати мамину інтонацію.

​Таня голосно розсміялася:

​— От бачиш, тобі терміново треба знайти якогось сильного чоловіка, який слухняно тягатиме за тобою всі ці торби.

​— Та ну, перестань. Я краще все «Новою поштою» відправлю, — фиркнула я, поправляючи ремінець сумки. — І спину собі не зірву, і чоловіка шукати не доведеться. Суцільні плюси.

​— І на скільки тебе вистачить без любощів, хоча б для здоров'я? — хитро всміхнулася подруга й підморгнула мені.

​— Навіть не починай цю свою улюблену лекцію.

​Я ще раз міцно-міцно її обійняла, підхопила речі й попрямувала до виходу.

​— Все, я побігла, бо запізнюся на маршрутку! Пиши мені!

​— Гарної дороги! І обов'язково передавай величезне вітання батькам! — крикнула Таня навздогін.

Речі я зібрала доволі швидко. Брати багато одягу не було жодного сенсу, адже у батьків досі зберігалася добра половина мого старого гардероба, тож валіза мала вийти не надто важкою. Ну... майже не важкою, якби рівно половину її корисного об'єму не займали книги. Нещодавно одна дівчина в соцмережах вирішила повністю розпродати свою домашню бібліотеку й віддавала новенькі томики ромфентезі з драконами ледь не за безцінь. Я просто фізично не змогла пройти повз таку спокусу й урвала одразу чотири товстеньких книжечки.

​— От тепер точно можна їхати, — задоволено пробурмотіла я, милуючись акуратною стопкою, яку вдалося втиснути між білизною.

​До книжок додалися смаколики в дорогу, коробка хороших цукерок для мами, упаковка зернової кави для тата й кілька необхідних дрібничок. Валіза зачинялася з боєм, але я героїчно перемогла вперту блискавку, зафіксувавши замок. 

Спати після важкого дня чомусь зовсім не хотілося, хоча годинник уже показував майже одинадцяту.

​— Пів годинки в Інстаграмі — і відразу лягаю, — пообіцяла я сама собі, вмощуючись на ліжку.

​Звісно, я чудово знала, що це повна брехня, яку я повторюю щоразу. 

Гортаючи стрічку новин, я згадала, що досі не дивилася фотографії з нашої гавайської акції. Того дня мені було настільки соромно за свій вигляд, що навіть заходити на робочу сторінку кав'ярні не хотілося, але тепер цікавість усе ж таки перемогла почуття ніяковості.

​Варто було мені відкрити додаток, як зверху висвітилося сповіщення: «Артем позначив вас на фото».

​— Ой, ні... — приречено зітхнула я, закриваючи обличчя рукою.

​Я одразу згадала того балакучого клієнта з офісного центру навпроти, який вранці мало не десять хвилин поспіль просив зробити «ще одну фотографію, ну ще одну, і тепер точно останню». Не скажу, що він був якимось неприємним, але його дивні жарти здавалися трохи награними, до того ж хлопець явно любив привертати до себе зайву увагу.

​— І як ти тільки примудрився знайти мій особистий профіль? — пробурмотіла я під ніс.

​Підтверджувати позначку на своїй сторінці я, звісно, не стала, зате сама фотографія справді вийшла гарною — яскравою, сонячною і якоюсь дуже живою. Я мимоволі усміхнулася спогадам і поставила лайк, а потім переглянула ще кілька свіжих дописів із нашими спільними з Танею кадрами. Коментарів під ними назбиралося безліч: «Найкраща кав'ярня цього літа!», «Обов'язково повернемося ще!», «Дівчата-баристи просто супер, підняли настрій на весь тиждень!».

​Від такої кількості компліментів мені навіть трохи ніяково стало. Схоже, Марія Олександрівна все-таки мала рацію, і її на перший погляд божевільна ідея дійсно спрацювала на всі сто. Після тієї акції люди ще кілька днів поспіль заходили спеціально для того, щоб запитати, чи не плануємо ми знову влаштувати щось подібне. Ми з Танею лише загадково усміхалися у відповідь і казали, що поки це був разовий експеримент. Особисто я дуже сподівалася, що так воно і залишиться, бо працювати курортною мавпочкою для чужих фотографій виявилося значно важче й виснажливіше, ніж просто варити якісну каву.