Глава 5

Сергій 

​— Ви бачили сьогодні дівчат із кав'ярні навпроти? — голосно засміявся Артем, заходячи до кабінету й кидаючи теку на стіл. — Я думав, мені спека в голову вдарила. А вони реально в гавайських костюмах працюють! Короткі спідниці, вінки... Просто відпад!

​Я мовчки підняв очі від екрана ноутбука, намагаючись зберегти максимально байдужий вигляд.

​— І що з того? — спитав я.

​— Та нічого! Прикольно ж. Я навіть сфотографувався з ними. Після роботи ще раз зайду, може, номер телефону в котроїсь випрошу.

​Моя рука під столом сильніше стиснулася в кулак.

​— Не думаю, що це гарна ідея, — сухо вичавив я, повертаючись до таблиць.

​— Чого це? — Артем здивовано витріщився на мене.

​— У них є хлопці.

​Колега заінтриговано підняв брови, спираючись на край мого столу:

​— Звідки такі точні відомості?

​Я поставив стаканчик перед собою, демонстративно повернувши його емблемою їх кав’ярні «Кава поруч» до Артема, і глухо буркнув:

​— Бачив.

​— Та сьогодні є, а завтра немає, — легковажно відмахнувся він, прямуючи до свого робочого місця. — Зараз такий час — треба діяти впевнено.

​Я нічого не відповів. Колись, напевно, і сам думав приблизно так само, поки одного ранку не побачив, як якийсь хлопець обіймав і палко цілував мою синьооку баристу просто біля входу до кав'ярні, перед початком її зміни. Вона тоді так щасливо сміялася... Я пам'ятаю той ранок до найменших дрібниць, і, що найгірше, таких ранків було декілька. Всередині все скипало, хотілося підійти, відштовхнути його й забрати її собі, але руйнувати чужі пари — це абсолютно не в моїх правилах.

​Тоді я чітко вирішив, що жодних шансів у мене немає. 

Після цього залишилося лише одне — щодня заходити за своїм замовленням рівно о восьмій сорок п'ять. Без жодних надій чи далекоглядних очікувань, просто заради кількох секунд, щоб побачити її обличчя та почути ніжне «гарного дня», ну і щоб більше не бачити її з іншим до відкриття кав’ярні. 

Дивно, як мало іноді потрібно людині для правильного початку ранку. Я навіть не знав її по-справжньому, знав лише ім'я — Сніжана, яке було написано на бейджику. А ще знав, що вона обожнює фентезі, бо майже щоранку заставав її з товстезною книжкою в руках. Варто було кав'ярні спорожніти хоч на хвилину, як вона відкривала черговий роман і миттєво поринала в нього так, ніби навколишній світ взагалі переставав існувати. Через це вона завжди так кумедно здригалася, коли над дверима дзвонив дзвіночок, і щоразу ніяковіла, поспіхом ховаючи книжку під стійку.

​Я ніколи не казав їй, що це виглядає неймовірно мило. Та й узагалі майже нічого не казав, окрім стандартного набору фраз: «подвійний еспресо без цукру», «дякую» та «гарного дня». Ось і всі наші розмови за рік.

​І все ж сьогодні я вперше порушив це мовчазне правило. «Вам дуже пасує блакитний». Усього кілька слів, але я прокручував їх у голові всю дорогу до офісу й досі не міг вирішити, чи був це найдурніший комплімент у моєму житті. Але не зміг втриматися, вона дійсно була чарівна в цьому костюмі.

До речі, у її руденької подружки теж хлопець є, я кілька разів бачив, як той привозив її на крутому мотоциклі. Тож, Артем у будь-якому разі залишався в прольоті.

​— Сергію? — знову почувся голос колеги, вириваючи мене з думок.

​— Що?

​— Ти мене взагалі слухаєш? Я тебе про звіт питаю.

​— Ні, не слухав. Замислився.

​— Закохався, чи що? — хмикнув Артем.

​Я лише криво всміхнувся й зробив ковток уже холодної кави. Якби ти тільки знав... 

І що з цим робити, я не маю жодного уявлення. Не допомагають ні походи на якісь безглузді побачення з іншими дівчатами, ні спроби завантажити себе роботою. У кожній новій знайомій я підсвідомо шукаю цей погляд і не знаходжу. Усе закінчується, так і не розпочавшись, не можу пересилити себе, хоч вбийте. Причарувала мене ця синьоока дівчина з русявим волоссям і з книжкою в руках. І найгірше — вона навіть не здогадується про це.