Глава 4

Цей день я запам'ятаю на все життя як день моєї найбільшої ганьби. І якщо після нього мені доведеться змінити не лише роботу, а й країну, винна в цьому буде виключно Марія Олександрівна.

​Наша начальниця настільки захопилася ідеєю гавайської акції, що десь примудрилася дістати справжні тематичні костюми. І ні, це були не просто яскраві сорочки й солом'яні капелюхи, як ми сподівалися. Усе виявилося набагато… божевільніше.

​— Ну як? — Таня вкотре покрутилася перед дзеркалом у роздягальні.

​Їй, чесно кажучи, неймовірно личило. Довге руде волосся прикрашав вінок із великих штучних гібіскусів, на шиї висіло об'ємне гавайське намисто-леї, а зелений літній костюм виглядав так, ніби його шили спеціально під її фігуру. 

​Я перевела погляд на власне відображення й пригнічено зітхнула. Мій варіант був ніжно-блакитного й білого кольорів: легка коротка спідничка, квітковий вінок, намисто в тон... Усе разом виглядало справді гарно. Якби я вдягла це на якусь пляжну вечірку, то носила б із задоволенням. Але стояти в такому вигляді за професійною кавомашиною посеред ділового кварталу Києва? Дурня якась. Мені було соромно в цьому працювати, але виходу не було.

​— Кілька годин ганьби — і подвійна премія в кишені, — оптимістично заявила Таня, підморгнувши своєму відображенню. — Зате буде за що їхати на море з Єгором.

​— Ти впевнена, що Марія обіцяла саме подвійну? — із підозрою перепитала я, поправляючи квітку на голові.

​— Абсолютно. Якби ти прийшла вчасно, сама б почула.

​Я винувато опустила очі й застебнула босоніжки.

​— Ну... я трохи проспала.

​— Знову, — пирхнула подруга.

​— Не дивись на мене так. Я просто дочитувала останні розділи.

​— І до котрої години це тривало? — усміхнулася Таня.

​— Не знаю... Коли за вікном почало світати, я ще ридала через смерть одного другорядного персонажа.

​Таня лише приречено похитала головою, закриваючи шафку:

​— Нормальні люди через вигаданих героїв не плачуть до світанку.

​— Нормальні люди не змушують барист працювати в карнавальних костюмах.

​— Один — один, — розсміялася вона, підхоплюючи блокнот для замовлень.

​Я теж мимоволі усміхнулася і додала:

​— Ходімо вже. Треба якось пережити цю зміну.

​— Ось це правильний настрій. Іди зроби собі міцної кави, вона тобі сьогодні точно знадобиться. — повчально сказала Тетяна, — Можеш ще коньячку для хоробрості пару крапель додати, я нікому не скажу.

​Я засміялася і слухняно пішла до кавомашини. До відкриття залишалося ще кілька хвилин — мабуть, найкращі миті цього дня, бо відвідувачів у залі не було, а Марія Олександрівна якраз чаклувала над надувною пальмою на вулиці. Отже, ніхто сторонній не міг побачити мене в цьому витворі дизайнерської думки ще хоч трохи часу. Я приготувала собі подвійний еспресо, ясна річ без коньяку, вдихнула знайомий аромат і майже заспокоїлася. Борги боргами, кредити кредитами, а кава — це святе.

​Рівно за п'ятнадцять хвилин після відкриття над дверима весело пролунав дзвіночок. Я повільно обернулася до входу й ледь не впустила пачку з зерном, яку якраз тягла з підсобки.

​На порозі, як завжди, рівно о восьмій сорок п'ять, стояв він. Сьогодні на ньому була світло-блакитна сорочка, темні класичні штани й незмінна стримана усмішка. Наші погляди зустрілися. Хлопець на мить завмер, а в його зазвичай спокійних очах було видно здивування. Я б навіть сказала, що він офігів від побаченого.

​Я була готова крізь землю провалитися від сорому й подумки вилаялась. Ще й щоки чомусь почали горіти. Боги, яка ганьба!

​— Доброго ранку, — сказав він першим, швидко повернувши собі незворушний вигляд, ніби нічого незвичайного не сталося.

​— Д-доброго… — промямлила я. Чудово, тепер я перед ним ще й заїкаюся. ​

— Як завжди? — запитала я, панічно молячись усім книжковим богам, щоб мій голос більше не зраджував мене.

​— Як завжди. — він ледь помітно кивнув головою.

​Я розвернулася до кавового апарату, але пальці раптом стали абсолютно неслухняними. В голові билася єдина думка: «Тільки не впусти стакан, тільки не впусти стакан...». Якимось дивом замовлення залишилося цілим, і я з максимальною акуратністю поставила паперовий стаканчик на дерев'яну стійку.

​— Прошу, ваш подвійний еспресо.

​Він узяв каву, торкнувшись моєї руки, але цього разу чомусь зовсім не квапився йти, як робив це зазвичай. Клієнт уважно подивився на мій вінок, потім перевів погляд на блакитну спідницю і раптом тихо вимовив:

​— Вам... дуже пасує блакитний.

​Я остаточно заклякла на місці, кліпаючи очима.

​— Що? — здивовано спитала я.

​— Гарного дня, — він усміхнувся трохи ширше, ніж зазвичай, розвернувся і вийшов на залиту сонцем вулицю.

​Я ще кілька секунд мовчки дивилася на зачинені двері, тримаючи в руках серветку.

​— Ну? — почулося задоволене шепотіння над самим вухом.

​Я повільно обернулася. Таня стояла поруч, задоволено схрестивши руки на грудях, і аж світилася від радості.

​— Я ж казала! Він точно на тебе запав, Сніжко. 

​— Він просто не очікував побачити тут дівчину одягнену в кущі замість форми, не вигадуй дурниць. — відмахнулася я.

— А це його «вам дуже пасує блакитний»? Це ж прямий натяк, у нього теж сьогодні блакитна сорочка.

— Ой, все. Ходімо краще робити ті дурні фото для інсти, поки немає черги. — я поспішно перевела тему, відчуваючи, як щоки палають від бентежного сорому, ​і швидко вибігла на вулицю, намагаючись сховатися від проникливого погляду Тані.

Ну що сказати? Ідея Марії Олександрівни несподівано мала шалений успіх. Такого натовпу я не бачила за весь рік роботи в цій кав'ярні. Люди заходили не лише по каву чи прохолодні лимонади — вони хотіли фотографуватися з нами, наче з курортними мавпочками, а ще з надувною пальмою, ну і з крейдяними дошками, а потім знову з нами. Дехто з відвідувачів взагалі напівжартома просив навчити їх танцювати хулу.