Глава 3

Через два дні до нас завітала власниця кав'ярні — Марія Олександрівна. Вона мала дивовижну здатність з'являтися саме тоді, коли виручка починала стрімко падати. І ось вона тут, блондинка, з яскраво-червоною помадою на досить великих губах, яка пасувала їй так само бездоганно, як строгий діловий костюм з високими підборами.

​Окинувши незадоволеним поглядом порожню залу, вона важко зітхнула.

​— Дівчата, ви ж розумієте, що цього місяця на премію можете навіть не розраховувати?

​Таня захисно схрестила руки на грудях і сказала:

​— Маріє Олександрівно, ми ж не можемо силоміць затягувати перехожих із вулиці.

​— А було б непогано, — буркнула та.

​Я ледь стримала усмішку й сказала:

​— Так щоліта відбувається. Спека, сезон відпусток... Люди просто менше п'ють гарячу каву.

​— Отже, треба зробити так, щоб вони заходили до нас не лише по каву.

​Ми з Танею мовчки переглянулися.

​— І як саме? — обережно поцікавилася я.

​Марія Олександрівна почала повільно ходити між столиками, постукуючи підборами.

​— Треба придумати якусь яскраву літню акцію. — врешті промовила начальниця. 

​— Можемо безкоштовно роздавати віяло, — тихо пробурмотіла Таня мені на вухо.

​— Або пакети з кубиками льоду, — пошепки підтримала я.

​Начальниця вдала, ніби не почула наших геніальних бізнес-ідей, і підняла вгору вказівний палець:

​— От, наприклад... гавайська тематика!

​Ми одночасно кліпнули очима.

​— Це як? — перепитала Таня.

— Яскраві квіткові сорочки, вінки, солом'яні капелюхи, запальна музика, більше лимонадів та айс-лате. Біля входу поставимо крейдяну дошку для фото. Молодь таке любить. Будуть фотографуватися, викладати сториз в Інстаграм і обов'язково відмічати локацію. 

​Я непомітно зітхнула з полегшенням. Чесно кажучи, моя тривожна фантазія встигла намалювати значно гірші сценарії. 

​— Якщо це допоможе повернути премію, то я тільки за, — погодилася Таня.

​— От і чудово! — пожвавилася Марія Олександрівна. — Завтра вранці усе привезуть. Одразу зробимо кілька кадрів для соцмереж, а там поглянемо, як піде.

​Щомісячний візит закінчився, і щойно за власницею зачинилися двері, ми з подругою перезирнулися.

​— Ну що, Сніжко... Гаваї кличуть.

​— Головне, щоб нас не змусили танцювати хулу. — приречено зітхнула я.

​— Не зарікайся. Знаючи нашу Марію Олександрівну, вона ще й справжні кокоси дістане й змусить їх на груди начепити.

​Я засміялася, уявляючи цю картину.

​— А знаєш, це все одно веселіше, ніж паритися в наших чорних фартухах у таку спеку. — сказала я заспокоюючись.

​— А я вже сподівалася, що все ж доведеться в купальниках за стійку ставати, — театрально зітхнула Таня, обмахуючись блокнотом.

​— Та ну, я ж пожартувала. Це ще гірша ідея, ніж гавайський прикид.

​— А чого? Переживаєш, що твій блондин побачить тебе в неналежному вигляді?

​Я закотила очі, відчуваючи, як щоки мимоволі потеплішали.

​— Він не мій, Тань.

​— Ну та-та, розказуй.

​— Серйозно, ми навіть не знайомились. — я скептично підняла брову.

​— Це вже твій прокол. Вже давно сама б зробила перший крок. — повчально сказала вона. 

​Я лише фиркнула, повертаючись до своєї зони:

​— Взагалі, у мене є дракони. Вони набагато надійніші.

​— Вигадані книжкові ящери? — здивовано подивилася на мене подруга.

​— Зате від них нерви цілі. І брудні шкарпетки по хаті не валяються.

Таня голосно розсміялася на всю порожню кав'ярню.

​— Ну і дурна. Де ти ще знайдеш такого красеня? Вкрадуть же з під носа.

​Я висунула їй язика й демонстративно зайнялася очищенням кавомашини.